7

Розділ 7. Кулінарна магія та темні часи

​Наступного дня Марі прокинулася з абсолютно твердим, безкомпромісним наміром віддячити Андрію за вчорашню пасту та незабутню лекцію з «аеродинаміки». Дівчина не звикла залишатися в боргу, тому вирішила зайти з козирів: приготувати обід. Справжній. Домашній. Такий, що змусить його сувору, застебнуту на всі ґудзики айтішну душу розтанути, як шматочок добірного вершкового масла на розпеченій пательні.

​— Слухай сюди, малюку, — звернулася вона до фікуса, який усе ще сидів у напівпрозорому поліетиленовому пакеті на підвіконні, покірно чекаючи своєї долі. — Сьогодні ми покажемо цьому сухарю, що таке справжній творчий підхід до класичного українського борщу. Кулінарія — це теж мистецтво, затям собі.

​Головна проблема полягала в тому, що Марі в принципі не визнавала кулінарних книг і ніколи не готувала за нудними рецептами, де все вимірювалося в грамах та мілілітрах. Вона готувала за натхненням. За велінням серця, якщо хочеться. А серце сьогодні вимагало експресії та експериментів.Коли Андрій вийшов із кімнати приблизно о другій годині дня, приваблений дивним, насиченим і солодкувато-гострим ароматом, який просочився крізь щілини в дверях, він буквально завмер на порозі кухні. Його зазвичай ідеально впорядкований простір нагадував поле бою після мистецького перформансу. Марі, загорнута у величезний фартух із кричущим написом «Kiss the Cook» (який вона особисто привезла у картонній коробці з поміткою «Артефакти»), енергійно, з диригентським розмахом помішувала щось у великій каструлі. Навколо неї в художньому безладі лежали багряні обрізки буряка, розсипана по всій стільниці яскрава паприка та — чомусь — кілька підсушених гілочок лаванди.

​— Марі, поясни мені, будь ласка, чому наша кухня зараз пахне як парфумерний відділ «Брокарду» і м’ясний цех одночасно? — запитав він, із глибоким острахом дивлячись на поверхню стільниці, яка ще вчора була майже стерильною.

​— Це мій авторський, ексклюзивний рецепт! — гордо оголосила вона, не перериваючи свого затятого помішування. — Зустрічайте: борщ «Сутінки ельфійського лісу». Лаванда додає цій страві невимовної глибини, а чорнослив — необхідної драми!

​— Драми нашому вечору додасть гостре харчове отруєння, — сухо зауважив Андрій, обережно, про всяк випадок тримаючи дистанцію, заглядаючи в каструлю. Варево всередині вирувало й мало підозрілий, злегка синюватийй колір із якимось неоновим відтінком. — Ти точно впевнена, що буряк у тарілці має так... світитися?

​— Це не буряк світиться, це відблиск моєї творчої енергії! — відмахнулася вона кухонною лопаткою. — Досить критикувати, сідай за стіл, зараз будемо куштувати.

​Обід пройшов у густій, майже фізично відчутній напруженій тиші. Андрій мужньо, як справжній самурай, проковтнув три ложки, після чого обережно відклав прибори, промокнув губи серветкою і тихо сказав, що його раціональний організм, на жаль, «поки що не готовий до такої щільної кількості художніх метафор в одній окремо взятій тарілці». Марі анітрохи не образилася. Вона просто зітхнула і подумки вирішила, що цей програміст ще надто зелений і банально не доріс до високої кулінарної культури та ф’южн-кухні.

​Але справжні, нефільтровані випробування для обох почалися вже ближче до вечора.

​Близько дев’ятої, коли Андрій у шаленому темпі намагався «запушити» критично важливий код, від якого залежав реліз усього проєкту, а Марі на другому поверсі в пориві натхнення саме описувала епічну пожежу в королівській бібліотеці, великий заміський будинок раптово здригнувся від потужного, розкатистого грому. Через секунду світло в кімнатах панічно блимнуло, затріщало і згасло.

​У Борисполі в один момент запала суцільна, непроглядна темрява.

​— Марі! — майже одразу донісся розкотистий голос Андрія знизу. У його інтонаціях змішалася така вибухова суміш розпачу, люті й роздратування, що її можна було розливати по пляшках. — Тільки не кажи мені, що ти знову одночасно ввімкнула свій трикіловатний фен разом із духовкою!

​— Це не я! — обурено вигукнула вона у відповідь, уже збігаючи дерев’яними сходами вниз і підсвічуючи собі дорогу тьмяним екраном телефона. — Це стихія, Андрію! У мене в романі такий збіг обставин завжди означає лише одне — прихід прадавніх тіней.

​Андрій сидів перед абсолютно темним, мертвим монітором, обхопивши голову руками так, наче намагався втримати її на плечах.

​— Мої єдині прадавні тіні — це незбережені дані, які щойно пішли в небуття. У мене немає джерела безперебійного живлення для цього клятого роутера, а мобільний інтернет у цій глушині під час грози працює як середньовічні поштові голуби. Тобто дуже повільно і переважно з фатальними помилками.

​— Не панікуй, айтішнику! — Марі раптово виникла поруч із ним, наче ельфійський привид у затишних домашніх блискітках. — У мене є свічки! Багато свічок! Дуже багато свічок!

​За якісь п’ять хвилин звичайна приміська вітальня незбагненним чином перетворилася на таємниче окультне святилище. Марі розставила парафінові й воскові стовпчики всюди, де тільки могла дотягнутися: на журнальному столі, на підвіконні, на полицях і навіть просто на паркетній підлозі. Більшість із них, звісно ж, були парфумованими. Невдовзі велика кімната до країв наповнилася щільними, важкими ароматами «Зимового вогнища», «Гімалайської рожевої солі» та — Андрій був готовий закластися на свою зарплату — якоїсь «Дикої мандрагори».

​— Марі, тут уже реально дихати нічим, — закашлявся він, марно намагаючись намацати в сутінках свій смартфон. — І будь ласка, постав ту величезну свічку трохи далі від своїх рукописів. Ми ж не хочемо влаштовувати масштабну реконструкцію тієї твоєї бібліотечної пожежі в реальному часі й у реальних декораціях?

​— Ти просто абсолютно, хронічно не вмієш розслаблятися й приймати момент, — вона граційно сіла навпроти нього за стіл, рішуче поставивши рівно між ними одну масивну свічку в старовинному кованому підсчнику.

​Тремтливе жовте світло яскраво відбивалося в її великих синіх очах, роблячи їх у напівтемряві якимись чаклунськими, майже неземними.