5

Розділ 5. Ельфійська королева доставлена

​— Приїхали. Кінцева зупинка. Негайний вихід із вагонів, — Андрій із силою, майже люто втиснув глянцеву кнопку розблокування дверних замків на панелі. Глухий, механічний звук «клік», що луною віддався в салоні, пролунав для його змучених вух як божественна мелодія небесної арфи або довгоочікуваний фінальний свисток рефері у найважчому матчі його життя. Він заплющив очі, роблячи перший за останні п'ятдесят кілометрів спокійний, глибокий вдих. Свобода була на відстані одного відчинення дверей.Проте Марі не була б Марі, якби пішла просто так. Почувши сигнал, вона здригнулася і почала гарячково, хаотично збирати свої розкидані по всьому салону незліченні скарби. З боку цей процес найменше нагадував збори цивілізованої людини — радше це була відчайдушна, панічна спроба власноруч спакувати неконтрольований вибух наднової зірки назад у невелику, пом'яту тканинну валізу. Папери шаруділи, туба билася об скло, а глітер знову піднявся в повітря від її різких рухів.

​— Ой, почекайте, не квапте мене так, пане Андрію! Мій «Зоряний Пил Поневірянь» ще далеко не весь осів, він же зараз вивітриться на вулицю і втратить усю свою концентрацію! — бідкалася дівчина, крутячись на сидінні, наче на пательні. — І кудись абсолютно містично зник мій найважливіший ескіз із детальним планом підземелля Третьої Епохи! Андрію, будь ласка, подивіться під своїм сидінням, там, у самому кутку, має бути такий дуже зім’ятий, замурзаний аркуш паперу, де вугіллям намальовано скелет у короні! Без нього видавець мені просто голову відірве! Андрій застиг. Він повільно, контролюючи кожен мікрорух своїх м'язів, підняв руку й зняв великі сонцезахисні окуляри. Його ліве око, звільнене від темного фільтра, все ще ледь помітно, але ритмічно сіпалося в такт якихось його внутрішніх демонів. Обличчя айтішника виражало ту стадію вищого просвітлення, яка межує з абсолютним божевіллям.

​— Марі, — його голос звучав неприродно рівно, тихо й зловісно. — Якщо я зараз нагнуся і дійсно знайду під своїм кріслом скелет у короні... я не віддам його тобі. Я залишу його собі. Я вставлю його в дорогу рамку і повішу на стіні у своєму кабінеті як вічне, незаперечне нагадування про те, що моє колись передбачуване, комфортне й логічне життя офіційно перетворилося на деструктивний сюрреалістичний квест без правил. А тепер — виходь. Просто. Відчини. Ці. Двері. І. Виходь.

​— Ну ви тільки подивіться на нього, ви такий неймовірно гостинний! Справжній господар свого коня! — захоплено вигукнула вона, абсолютно проігнорувавши металеві нотки в його голосі.

​Нарешті, застосувавши значні фізичні зусилля, Марі виштовхнула свою гігантську пластикову тубу з машини назовні, в останній момент ледь не знесши праворуч бокове дзеркало заднього виду. Андрій навіть здригнувся від цього звуку.

​— Ой, зачекайте секундочку! Я ж ледь не забула найголовніше! — раптом вигукнула дівчина і, замість того щоб вилізти, різко, одним ривком повернулася і нахилилася всім тілом прямо до його обличчя.

​Андрій від несподіванки інстинктивно, з усім можливим прискоренням втиснувся спиною в м'яке шкіряне крісло, затамувавши подих. У цю мить він очікував чого завгодно: чергової нищівної порції магічного пилу в очі, раптового нападу підгорілого драконячого печива або, що набагато гірше, гучної цитати з параграфа про специфіку шлюбних ігор лісових тролів у весняний період. Рятуватися було нікуди. Проте Марі не збиралася його вбивати. Вона лише ніжно, з витонченістю справжньої лісової німфи, протягнула руку і тонкими пальцями акуратно витягла з-за його вуха маленьку, але дуже яскраву сріблясту зірочку-блискітку, яка під час поїздки надійно зачепилася за дужку його окулярів.

​— Оце — залишіть собі. Це на удачу. На справжню творчу удачу! — вона щиро й тепло подивилася йому прямо в очі. — Щоб ваші... як ви це там постійно називаєте? Коди? Скрипти? Бази даних? Коротше, щоб ваші чарівні цифрові коди писалися самі собою, легко й без багів, як за помахом чарівної палички! Дякую вам за все, Ерхарде Похмурий! Ви — мій справжній, капітан нічної варти!

​З цими словами вона, наче легкий весняний вітерець, нарешті вискочила з високого салону кросовера на асфальт Харківської площі. Щоправда, ефектного виходу не вийшло: на ходу з її незакритої сумки зрадницьки випало й розлетілося по брудній дорозі ще кілька аркушів із детально розписаними кресленнями важких ельфійських обладунків. Проте Марі це зовсім не збентежило.

​Перехожі, які о цій порі поспішали у своїх сірих, буденних справах повз станцію метро, почали з явним подивом озиратися на дивну дівчину. Вона стояла посеред галасливої площі в пишній мереживній сукні, з величезною тубою на плечі, наче з ручним гранатометом, з яскравими рожевими блискітками, що грали на сонці в її розпатланому волоссі, й намагалася одночасно втримати важку сумку і щосили махати обома руками сріблястому автомобілю.

​Андрій мовчки, не ворушачись, через скло спостерігав за цим перформансом. Він бачив, як вона, задом наперед прямуючи до підземного переходу, ледь не збила з ніг якогось поважного чоловіка в строгому костюмі з дипломатом. Замість банального вибачення Марі артистично присіла перед ним у глибокому, вишуканому середньовічному реверансі, від чого у чоловіка ледь не випав кейс, і нарешті остаточно зникла в бурхливому натовпі біля входу в метрополітен.

​У салоні кросовера після її зникнення нарешті запала вона — тиша. Бориспільська тиша, про яку він так палко благав усі вищі сили протягом цієї поїздки. Чути було лише ледь помітне, монотонне цокання автомобільного годинника на панелі приладів.Андрій повільно повернув голову і поглянув на сусіднє пасажирське крісло, яке ще зберігало тепло своєї непередбачуваної пасажирки. На світлій перфорованій шкірі сидіння залишилася самотня, обвуглена крихта підгорілого «драконячого яйця» та кілька десятків дрібних рожевих блискіток. Вони виблискували на сонці так яскраво, ніби відверто й цинічно насміхалися з його маніакальної любові до абсолютного порядку та чистоти.Він підняв очі й поглянув у дзеркало заднього виду, щоб оцінити масштаби катастрофи. Його обличчя, щоки, ідеальний контур бороди справді містично сяяли. І це було не те шляхетне сяйво внутрішнього щастя чи гармонії, про яке пишуть у книгах. Це був щільний, незмивний шар «Зоряного Пилу Поневірянь», який тепер міцно в'ївся в його шкіру.