4

Розділ 4.Карета для ельфійської королеви 2

​— Андрію, а ви знали, що в моєму світі вашого героя зватимуть Ерхард Похмурий? — Марі в щирому емоційному захваті з розмаху ляснула долонею по пластиковій торпеді автівки.

​Від цього несподіваного удару в підстаканнику між сидіннями обурено підстрибнула й забряжчала порожня порцелянова чашка Андрія. Сам водій від несподіванки леть не смикнув кермо в бік відбійника.

​— Будь ласка, скажи мені, що Ерхард Похмурий — це якийсь мовчазний, самотній відлюдник, який живе в глибокій темній печері без інтернету, мобільного зв'язку і, що найголовніше, без абсолютно будь-яких сусідів, — процідив він крізь зуби, міцніше стискаючи пальцями шкіряне кермо, аж побіліли суглоби.

​— Майже вгадали! — радісно відгукнулася дівчина, абсолютно проігнорувавши його сарказм. — Насправді він невідступний охоронець Залізних Воріт і капітан нічної варти. Але справа зовсім не в тому. Ви тільки подивіться на це!

​Вона гарячково, шарудячи на весь салон, розгорнула чималий паперовий ескіз. Аркуш мав доволі «історичний» вигляд, оскільки був добряче забруднений засохлою томатною пастою — очевидно, слідом від учорашньої піци, під яку творилося мистецтво. Не чекаючи дозволу, Марі тицьнула цим папером прямо Андрію в обличчя, перекриваючи йому огляд крізь сонцезахисні окуляри.

​— Ось тут, подивіться на цей вигин! Я вже третій день ніяк не можу правильно намалювати анатомію крил для верховного інквізитора. За моїм задумом, він має злітати дуже різко, стрімко, як... ну, як... навіть не знаю з чим порівняти!

​— Як твій китайський фен у ванній, коли в ньому закорочує проводку? — похмуро припустив Андрій, відчайдушно намагаючись відсунути голову назад, ближче до підголівника, щоб хоч якось бачити дорогу через затулене папером лобове скло.

​— Точно! Це ж геніально! Ви просто мислите як справжній митець! — Марі раптом різко завмерла на пів слові, примружившись і дивлячись кудись углиб своєї бездонної еко-сумки. — Ой...

​— Що ще за «ой»? — Андрій напружився всім тілом. — Марі, якщо ти зараз розлила каву, фарбу чи будь-яку іншу рідину на мої світлі шкіряні сидіння, я висаджу тебе посеред цього триклятого Південного мосту прямо зараз, і мені байдуже на правила дорожнього руху.

​— Ні, нічого я не розлила, чесне слово! Просто... розумієте, у мене в сумці лежав невеликий скляний флакон із чарівним пилом. Ну, я взяла його для створення правильної атмосфери на нашій зустрічі з видавцем. І він, здається, випадково відкрився. Ну, мабуть тоді, коли ваша пластикова туба... тобто, коли моя туба випадково влучила вам у голову під час екстреного гальмування.

​Андрій повільно, дуже повільно, передчуваючи катастрофу, перевів погляд на дефлектор кондиціонера. Зі щілин пластикового обдуву якраз у цю мить почала граціозно вилітати тонка, але густа хмарка сріблясто-рожевих блискіток. За якусь секунду вони підхопилися повітряним потоком і вже весело кружляли по всьому салону преміального авто. Блискітки рівномірним шаром осідали на чорній панелі приладів, забивалися в перфорацію шкіряних сидінь і — що було найгіршим для Андрія — на його ідеально вибритій та доглянутій бороді. За мить усе  його обличчя почало магічно переливатися під яскравими променями травневого сонця.

​— Марі... — голос Андрія від люті дав осічку і перейшов на якийсь неприродний ультразвук.

​— Ой, це ж «Зоряний Пил Поневірянь»! — захоплено вигукнула вона, замість каяття починаючи хаотично ловити блискітки долонями в повітрі, чим зробила тільки гірше, розганяючи їх по всьому салону. — Він у моїй книзі символізує магію незворотного перевтілення душі! Ой, Андрію, ви тільки подивіться, як неймовірно гарно вони переливаються на вашому правому вусі! Вам так пасує!

​— Я зараз сам перевтілюся на твого верховного інквізитора і спалю всі твої чорнові рукописи разом із сумкою прямо на цій смузі руху! — Андрій нервово увімкнув двірники, хоча на вулиці була суха й сонячна погода — йому просто треба було кудись подіти руки, щоб не схопити пасажирку за комір. — У мене завтра зранку найважливіша ділова зустріч із серйозними замовниками з Лондона! Як, по-твоєму, я маю їм пояснити, чому тридцятирічний IT-фахівець сяє на сонці, як диско-куля з провінційного клубу вісімдесятих?!

​— Ну, скажете їм правду — що це видиме сяйво вашого неординарного високого інтелекту! — Марі щиро й безтурботно всміхнулася.

​У цю саму мить одна особливо велика, п'ятикутна срібляста зірочка злетіла з панелі й надійно прилипла їй до самого кінчика носа.

​— Ой, дивіться, маршрутка! Ми нарешті її обігнали! Бачите, а ви не вірили в мою теорію транспортних потоків. Я ж казала, що моя система працює!

​— Моя система працює виключно тому, що я зараз тисну на газ і їду сто двадцять кілометрів на годину з єдиною метою — якомога швидше доїхати до точки призначення, викинути тебе з машини і позбутися цього проклятого зоряного пилу! — Андрій різко крутнув кермо, перестроюючись у лівий ряд під обурене бібікання сусіднього легковика.

​— О! Дивіться, що згадала! — дівчина знову з ентузіазмом почала порпатися у своїх речах, створюючи нові вихори блискіток. — У мене ж десь тут є спеціальний блокнот із детальним описом і нотатками звуків чарівного пралісу. Хочете, я зроблю вам швидку «звукову терапію», щоб ви трохи розслабилися і зняли стрес від кермування?

​Не чекаючи на його відповіді (яка очевидно була б нецензурною), Марі склала губи трубочкою і почала видавати дивні, гучні звуки, що, на її думку, мали імітувати атмосферу нічних хащ:

​— У-у-у-у... Трісь! Цвірк-цвірк! Потім видала якесь шарудіння. О, це зараз був кажан, що пролетів над головою, почули? А тепер слухайте уважно — це шлюбний клич пораненого лісового троля: Гр-р-р-о-о-о-о-мб! Хрясь!

​Андрій на секунду міцно заплющив очі, пошепки молячись усім богам програмування, вищої математики та здорового глузду, яких тільки знав. Потім відкрив і подивився на пасажирку поглядом людини, що перебуває на межі нервового зриву.