3

​Розділ 3. Карета для ельфійської королеви

Марі самотньо стояла на розбитій зупинці в Борисполі, усім своїм виглядом нагадуючи тендітну, але непохитну музу, яку випадково закинуло у сувору реальність. Вона міцно, майже судомно притискала до грудей важку пластикову тубу з ескізами — так, ніби це був не набір малюнків, а останній вцілілий артефакт давньої цивілізації, за яким полюють темні сили. Дівчина гарячково, з надією вдивлялася в сіру лінію порожньої дороги, сподіваючись от-от побачити знайомий, рідний і такий омріяний жовтий силует сімнадцятої маршрутки.

​Минуло довгих п’ять хвилин. Потім десять. Бориспіль навколо неквапливо прокидався: місто наповнювалося непривітними ранковими звуками, повз зупинку зрідка проїжджали поодинокі іномарки, обдаючи Марі шлейфом вихлопних газів, але жодного натяку на громадський транспорт так і не з’являлося. Ранкова прохолода починала пробирати до кісток.

​Раптом біля самого бордюру, ледь не зачепивши її черевики, плавно й майже безшумно загальмував масивний сріблястий кросовер. Тоноване скло передніх дверей повільно опустилося, і з глибини прохолодного, пахнучого дорогою парфумом салону на Марі глянув Андрій. На ньому, попри вранішні сутінки, були великі сонцезахисні окуляри — хоча сонце ще навіть не встигло толком визирнути з-за горизонту. Очевидно, цей аксесуар потрібен був Андрію виключно для того, щоб приховати від світу свої червоні від недосипу очі та щире, невимовне бажання когось придушити прямо зараз.

​— Сідай, — коротко кинув він, навіть не повернувши в її бік голови. Його голос звучав як вирок суду.

​Марі ображено випрямила спину, демонстративно поправила поділ своєї пишної мереживної сукні й зробила максимально незалежний, навіть гордовитий вигляд. І це попри те, що з її бездонної еко-сумки зрадницьки й абсолютно неромантично стирчав товстий рукопис, затиснутий металевою блискавкою.

​— Дякую за пропозицію, пане Андрію, але я змушена відмовитися. Я чекаю на маршрутку, — з гідністю відповіла вона, піднявши підборіддя. — Вона ось-ось приїде, я відчуваю це інтуїтивно. Зрештою, я щиро вірю в чітку систему логістики нашого прекрасного міста.

​Андрій глибоко вдихнув, намагаючись задіяти всі відомі йому техніки медитації.

​— Твоя хвалена система логістики поїхала звідси рівно пів години тому, — карбуючи кожне слово, вимовив він. — Шоста, дванадцята і сімнадцята години — з нашого району тільки цей час,в маршрутки це не карети попелюшки, Марі. Вони не чекають, поки ти розкидаєш землю по всій кухні, намагаючись відтворити «прадавні кургани», чи чим ти там займалася зранку. Увесь світ рухається за розкладом. Сідай у машину, кажу востаннє.

​— Я не можу приймати такі великодушні послуги від людини, яка всього пів години тому назвала мої детально промальовані карти Середзем'я «абсолютним і безсистемним хаосом», — вона демонстративно відвернулася до придорожнього тополі, хоча внутрішній голос і здоровий глузд уже щосили кричали їй, що до Києва пішки вона дійде якраз до наступного повного місяця.

​— Марі, припини викаблучуватися, у нас немає на це часу, — його тон ставав дедалі холоднішим. — У тебе важлива зустріч із видавцем рівно через годину. На метро «Харківська». З урахуванням заторів на в'їзді в місто ми вже запізнюємося.Не чекаючи на відповідь, Андрій мовчки натиснув кнопку підйому скла. Воно почало повзти вгору. Повільно. Навмисно дуже повільно, даючи їй останній шанс одуматися.

​Марі краєм ока з жахом побачила, як її остання надія на комфортну поїздку й порятунок кар’єри безповоротно зникає за темною плівкою автомобільного вікна. Вона панічно глянула на свій наручний годинник, потім на абсолютно пусту, сіру дорогу, де на сусідньому люку самотній голуб флегматично доїдав зачерствілу скоринку хліба. Гордість миттєво капітулювала.

​— Стійте! Зачекайте! — верескнула вона і відчайдушно смикнула ручку дверей саме в той момент, коли кросовер уже почав плавно рушати з місця.Буквально застрибнувши в салон на ходу, Марі ввалилася всередину разом зі своєю гігантською тубою, оберемком якихось розгалужених паперів та блокнотів. У процесі цього штурму вона ледь не вибила Андрію лікоть своїм «магічним» реквізитом, який з розмаху врізався в підлокітник. З відкритої сумки на чисту підлогу автівки негайно висипалося кілька аркушів, густо списаних дрібним почерком — судячи із заголовків, це був детальний опис кривавого ритуального вбивства лісового троля.

​— Ой! Обережно, обережно, не наступіть, це ж генеральна карта мого Середзем'я! — закричала вона, намагаючись одночасно закрити двері й зібрати папери. — Ой, Андрію, ви просто мій рятівник! Ви мій справжній, благородний лицар на срібному коні! Ну, тобто на кросовері!Вона різко розвернулася на сидінні до нього, сяючи від щастя, як наднова зірка в нічному небі. І це попри те, що її щоки та ніс усе ще були щедро припорошені рожевими блискітками після нічних експериментів із реквізитом.

​— Ви навіть не уявляєте, який жах мене чекав! Якби не ви, мій головний видавець просто спопелив би мене своїм фірмовим поглядом прямо на порозі офісу! Ви такий добрий! Такий чуйний, неймовірний чоловік! Я завжди знала, що за цією вашою штучною маскою цинічного, похмурого айтішника насправді ховається палке серце справжнього романтичного героя! Андрій від цих слів лише міцніше, до судоми, стиснув шкіряне кермо. Його пальці побіліли, а на кутку щелепи заходив жовно.

​— Просто мовчи. Марі, я благаю тебе, просто мовчи всю дорогу. Будь ласка.

​— Ні, ну справді, як я можу мовчати?! Я тепер просто зобов’язана віддячити вам! Я обов’язково впишу вас у наступний розділ свого роману! Ви станете ідеальним прототипом для капітана королівської гвардії ельфів. Уявляєте? Такий само мовчазний, суворий, непідкупний, але з неймовірно швидким та витривалим конем... ой, тобто, я хотіла сказати, автомобілем! Хочете, я прямо зараз зачитаю вам уривок із третьої глави про те, як він героїчно рятує принцесу з ув'язнення у високій вежі? Я якраз учора вночі переписала фінал!