2

Розділ 2. О шостій ранку герої не вмирають

​Ранок у Борисполі почався не з солов’їного співу, а з гуркоту, який міг би означати або початок апокаліпсису, або те, що Марі збирається на зустріч письменників у Київ.

​Марі вірила: щоб підкорити літературну столицю, треба виглядати як королева ельфів, навіть якщо всередині ти почуваєшся як втомлений гном. О 05:45 вона вже вела запеклу війну з торшером, який за ніч підступно перегородив шлях до її валізи.

​— Та що ж ти за потвора така... — прошипіла вона, намагаючись виплутати мереживну сукню з металевих конструкцій лампи.

​За п’ятнадцять хвилин Марі встигла:

1. ​Впустити фен у порожню ванну (звук був такий, наче на кахель упав невеликий літак).
2. ​Перекинути баночку з розсипчастими блискітками («для творчої аури»).
3. ​Зрозуміти, що її єдині чисті колготки залишилися в коробці, яку Андрій вчора дбайливо запхав на саму шафу.

​Саме в той момент, коли вона, стоячи на хиткому стільці, намагалася дістати коробку кінчиками пальців, стілець видав зрадницький «хрусь». Марі змахнула руками, хапаючись за повітря, і... знесла стопку своїх рукописів. Аркуші з описом битви за Північні Землі полетіли вниз, вкриваючи підлогу білим килимом.

​— Чорт, чорт, чорт! — зойкнула вона, зіскакуючи вниз і починаючи гарячково збирати папери. Згрібши рукописи в оберемок, вона гарячково побігла на кухню, щоб запхати їх у сумку й одночасно знайти бодай якийсь сніданок.

​Двері кімнати на першому поверсі відчинилися з таким повільним, зловісним скрипом, що Марі заціпеніла прямо біля кухонного столу. На порозі з’явився Андрій.

​Вигляд у нього був такий, ніби він щойно повернувся з реальної битви, а не з нічної зміни за монітором. Волосся стирчало в різні боки, під очима залягли тіні, а в руках він стискав порожню чашку так, наче це була граната без чеки.

​— Скажи мені, — голос Андрія був низьким і небезпечно спокійним, — у вашому фентезі-світі існує концепція «тиші о шостій ранку»? Чи дракони починають репетувати разом із першими променями сонця?

​— Я... я перепрошую, — Марі спробувала випрямитися, але зрозуміла, що на одній щоці у неї пляма від чорнила, а на волоссі — рожеві блискітки. — У мене зустріч у Києві! Маршрутка за десять хвилин!

​— Я працював до п’ятої, — Андрій зробив крок до сходів, мружичись від яскравого світла, яке Марі ввімкнула всюди. — Я тільки-но закрив останній код. Я майже відчув, як моя нервова система почала регенерувати. І тут бабах! Що це було? Артилерія?

​— Це був фен... — Марі винувато опустила очі й раптом помітила, що один аркуш її рукопису прилип до босої ноги Андрія. — Ой, вибачте, ви стоїте на смерті головного антагоніста.

​Андрій повільно опустив погляд на свою ногу, потім на аркуш, де розмашистим почерком було написано: «І тоді темний володар впав, пронизаний тисячею проклять».

​— Якщо ти зараз не замовкнеш, — процідив він, відклеюючи папір від п’яти, — цей антагоніст матиме компанію.

​— Я вже йду! Мені тільки треба... — Марі зробила різкий рух, щоб підхопити сумку, і випадково штовхнула фікус. Рослина похитнулася, і жменя землі полетіла прямо на ідеально чисту підлогу, яку Андрій, очевидно, вимив перед сном.

​У кухні запала тиша. Така глибока, що було чути, як десь за вікном прогрівається двигун сусідської автівки.

​Андрій заплющив очі й глибоко вдихнув.

— Земля. У моєму домі. На підлозі. О шостій ранку.

— Я все приберу! Чесно! Коли повернуся... — Марі глянула на годинник і скрикнула. — О ні, я запізнююся! А наступна аж хтозна-коли!

​Вона схопила сумку, тубу з ескізами й, цокаючи підборами, побігла до виходу.

— Андрію, вибачте! На плиті чайник, я його не вмикала, клянуся! Ви найкращий сусід у світі, хоч і похмурий!

​Двері зачинилися.

​Андрій залишився стояти посеред вітальні, посипаний блискітками, з аркушем про смерть темного володаря в руці та купою землі біля ніг.

​— Я його не вмикала... — повторив він її слова ререкривлюючи жіночим тонким голосом, дивлячись на порожню кухню. Потім поглянув на свою чашку й перевів погляд на вікно. — Сімнадцята маршрутка вже поїхала, наївна ти ельфійко. Наступна аж о дванадцятій.

​Він зітхнув, кинув рукопис на стіл і, попри дику втому, потягнувся за ключами від машини.

— Ненавиджу фентезі. І цей ранок.

​Він не міг дозволити їй стояти на зупинці в Борисполі з тубою в руках і розпачем на обличчі. Принаймні, не сьогодні.