Розділ 13

Субота була сімейним днем. Парк, ковзани, всі дитячі розваги і наша сім’я.

Коли ми з Мією повернулися додому, дім був тихий.
Мія майже одразу заснула — утомлена ковзанкою, сміхом і новими враженнями.

Я тихо прикрила двері дитячої, зупинилась у коридорі — і раптом відчула, як Вадим опинився поруч. Не нав’язливо. Не близько. Просто поруч.

— Вона так на мене дивиться, — прошепотів він. — Наче я завжди був.

— Вона просто… тебе полюбила, — тихо відповіла.

Він кивнув.
Потім подивився на мене.

— А можна… я сьогодні залишусь?

Я лише глянула на нього.

— У вітальні вистачить місця, — додав він швидко. — Просто… я не хочу їхати. Мені так спокійніше. І… тепліше.

Я всміхнулася краєм губ.

— Можеш залишитися.

Я вже лежала в ліжку, коли почула тихий стукіт у двері.

— Можна? — так тихо, що майже шепіт.

Він зайшов, тримаючи плед у руках, ніби доказ того, що нічого не планує.

— Я знаю, — почав він, — що це виглядає дивно. Але…
Мені добре поруч із тобою. Не тому що… — він зупинився, підбираючи слова. — А тому що з тобою я перестаю воювати з собою.

Він винувато посміхнувся.

— Ти можеш вигнати мене назад на диван. Я піду. Просто… я хотів спитати. Не напрошуюся. Не тисну.
Якщо ти дозволиш — я би просто полежав поруч. Тихо. Без нічого. Я вже навчився берегти те, що мені дали.

В його голосі не було гри.
Лише чесність.

І трохи страху.

Я подивилася на нього.

— Тільки поруч, — сказала.

— Тільки поруч, — підтвердив він.

Він ліг обережно, навіть не торкаючись мене.
Ніби боявся злякати сон.

А потім дуже тихо запитав:

— Можна… взяти тебе за руку?

Я кивнула.

І наші пальці переплелися.

Так просто.

Так спокійно.

Так… правильно.

Він видихнув — глибоко, майже полегшено — і прошепотів:

— Дякую, що пускаєш мене так близько. Я більше не хочу нічого ламати.

Я нічого не відповіла.

Просто не відпустила його руку.

І в ту ніч ми просто спали поруч —
як люди, які нарешті знайшли один одного після довгого шляху.

Наступного вечора я якраз накривала на стіл — простий вечірній суп, чайник, дитячий посуд із зайчиками. Мія у своїй кімнаті співала щось невлад, перебираючи іграшки.

У двері подзвонили.

Звичайний звук.  Але серце — наче спіткнулося.

Я відкрила — і застигла. На порозі стояв Вадим.  І не просто так.

Поруч — дві валізи,  і  рюкзак.

Він обережно всміхнувся. Утомлено. Трохи налякано.

— Привіт.

У мене перехопило подих.

— Ти… їдеш?

— Приїхав, — кивнув він. — Але цього разу — не в гості.

Я мовчала.  Бо слів не було.

Він вдихнув. І заговорив рівно, без театру — наче давно все вирішив:

— Я подав заявку на внутрішнє переведення. Вже підтвердили. Мій відділ тепер у Дніпрі. Я здав квартиру в Києві. Забрав речі. — Він кивнув на валізи. — Це… все моє життя. Точніше — те, що від нього залишилось без вас.

Він трохи опустив погляд.

— Я втомився їхати від вас. Хочу… повертатися додому. Якщо ти дозволиш назвати це місце домом.

У мене защеміло всередині.

— Вадиме… — мій голос зрадливо здригнувся. — Це серйозно.

— Я знаю, — тихо. — Дуже.

Він зробив крок ближче. Але не торкнувся.

— Я не хочу тиснути. Не хочу вимолювати. І не хочу робити вигляд, що все просто.
Ти маєш право не довіряти мені. Маєш право сказати «ні».— Він ковтнув. — Але я хочу бути поряд з тобою. І з Мією. Хочу водити її в садок. Слухати, як вона сміється. Носити пакети з магазину. Лаятися через зламаний чайник.
Просто… жити з вами.

Тиша.

Навіть чайник перестав шуміти.

— Татоооо! — Мія вибігла з кімнати і повисла на ньому, як сонячний промінчик. — Ти прийшов? Ти лишишся?

Він присів, обійняв її — так ніжно, так бережно, що в мене защеміло ще сильніше.

— Якщо мама дозволить, — усміхнувся він.

Мія подивилася серйозно, по-дорослому:

— Мамо, дозволь. Це ж наш тато.

Коли Мія знову зникла у своїй фортеці з подушок, я тихо запитала:

— Ти впевнений?

— Так, — без паузи. — Вперше за багато років.

— А якщо… не вийде?

Він подивився прямо в очі.

— Тоді я зніму квартиру поруч. Але не зникну. Не ще раз.
Бо в мене тепер є донька. І жінка, яку я люблю.

Моє серце здалося.

Не тому, що він красиво сказав.

А тому що він був справжній.

Без захисту. Без маски.
Той самий хлопець із дитинства.
Тільки дорослий.

Я довго мовчала.
Потім відкрила двері ширше.

— Заходь.

Він не повірив одразу.

— Точно?

— Точно, — посміхнулась. — Але з умовами.

— Якими завгодно.

— Ми… нікуди не поспішаємо.
Ти — тут. У нашому житті. У батьківстві.
А все інше… крок за кроком.І без брехні. Ніколи.

Він поклав руку на серце.

— Угода.

І переступив поріг.

Він поставив валізи.
Роззувся.
І просто сів на кухні, дивлячись, як я наливаю чай.

Усе було так буденно.

І так величезно водночас.

— Мені здається, — прошепотів він, — я перестав бігти.

Я тихо усміхнулась.

— А я перестала чекати.

Мія заснула раніше ніж зазвичай — втомлена новими враженнями і тим, що «тато тепер живе тут».
Будинок притих.
Теплий, домашній, вже інший.

Я стояла біля вікна у своїй кімнаті, тримаючи чашку чаю, який давно схолов.
Я ще не звикла до того, що тепер поруч дихає інша присутність.
Знайома. Небезпечна. Рідна.

Тихий стукіт у двері.

— Можна? — його голос був низький, трохи хриплий.

Він не чекав відповіді — просто зайшов.
Без поспіху.
Без гри.

Вадим підійшов ближче — на пів кроку.
Моє серце відгукнулося болючим теплом.