Розділ 12

Прокинулася я від тиші.
Такої особливої — коли навіть повітря здається свіжішим, а світло з вікна лягає на простирадла м’якіше, ніж учора.

І — від тепла.

Його руки.
Навколо мене.
Неначе це нормально. Неначе між нами не було трьох років мовчанки, образ, порожнечі.

Я тихо повернула голову.
Вадим спав. Спокійно, як дитина. Легко. І на обличчі — щось таке домашнє, просте. Я не пам’ятала його таким.

І вперше за довгий час мені не хотілося тікати з-під чужого пледа ранком.

Хотілося… лишитися.

Я ще хвилину лежала так — просто слухала його дихання, відчувала, як воно обриває мої сумніви зсередини.

Двері рвучко прочинилися.

— МАМА! — Мія, ще скуйовджена після сну, вже бігла до ліжка — і завмерла на півкроці. Оченята округлилися. — А чому тато тут спить?

Тиша впала гучніше за крик. Я відчула, як щоки палають. Вадим непомітно вирівнявся, але з ліжка вставати не поспішав — лише лагідно посміхнувся доньці.

— Доброго ранку, зіронько, — м’яко сказав він. — Я прийшов подивитись, як мама тут. І… трошки залишився.

Мія, здається, секунду думала — як справжній маленький суддя.

— То ми тепер зможемо разом спати? — серйозно спитала вона.

Я не витримала й усміхнулася. Напруга ніби розчинилася.

— Так, мабуть, так, — обережно відповіла я. — Якщо ти не проти.

Мія рішуче кивнула.

— Я не проти. Мені так  подобається.

Вона підскочила на ліжко між нами, влаштувалася зручно — і обійняла обох.

Вадим ледь помітно видихнув, ніби звільнився від важкого тягаря.

Я відчула, як у грудях тепліє щось небезпечне — надія.

Ми сиділи на кухні. Мія вже малювала щось за столом — захоплена своїм світом фломастерів і рожевих квіточок, а між мною та Аліною повисла тиха, майже крихка ніжність. Ранок минув спокійно — ніби всі троє давно звикли бути разом.

Я крутив чашку з чаєм у руках, збираючись із думками Я наче виглядав спокійним, але всередині хвилювався так, як давно не хвилювався.

— Аліно, — нарешті почав . — Я хотів тебе дещо запитати.

Вона підняла очі. З насторогою — але без холодності, як колись. Тепер між ними було щось інше. Живе. Справжнє.

— Слухаю, — тихо відповіла.

— Я думав… — я зробив паузу, обираючи слова. — Чи могли б ми поїхати в село. До наших батьків.

Аліна завмерла.

— Ти серйозно?

— Так, — кивнув. — Я хочу, щоб мої батьки познайомилися з Мією. Вона — їхня внучка. Вони мають право її знати.
І… — я затримав погляд на Аліні, — я більше не хочу від тебе й від неї нічого приховувати. Хочу, щоб усе було правильно.

Мій  голос ледь тремтів. Не від страху — від важливості.

Аліна довго мовчала. В голові знову закружляли сумніви, спогади, біль. Але поруч — сиділа Мія. Щаслива. Спокійна.
А навпроти — я. Не той хлопець із минулого. Інший. Доросліший. Відповідальніший. Їй страшно було в це вірити… але ще страшніше — не дати шанс.

— Вони… знають про неї? — запитала вона.

— Ні, — чесно відповів я. — Я хочу, щоб ми сказали разом. Щоб вони побачили, яка вона.
Щоб побачили, що я нарешті роблю хоч щось правильно.

Я трохи опустив плечі. Наче чекав вироку.

Аліна зітхнула. Дивилася на мене — й бачила не чоловіка, що колись зрадив, а батька, який нарешті повертається до своєї дитини.

— Мія, — покликала вона лагідно. — Хочеш поїхати в село? До бабусі й дідуся… з татового боку?

Мія підняла голову. Очі засяяли.

— У мене ще одні бабуся і дідусь є? — здивовано й радісно.

— Є, — усміхнувся я. — І вони будуть дуже раді тебе побачити.

Мія підскочила на стільці.

— Хочу!

Аліна перевела погляд на мене.

— Добре, — сказала вона тихо. — Поїдемо.

І в цей момент щось між нами стало трохи міцнішим.

Не остаточно. Але вже — не крихким.

Я довго ходила квартирою з телефоном у руці, ніби збиралася з духом. Мія стрибала біля дивана, складаючи в рюкзак свої найважливіші «скарби», а Вадим тихенько щось переглядав на ноутбуці — даючи мені простір.

Я нарешті набрала мамин номер.

— Доню? — у слухавці відразу залунав теплий, рідний голос. — Як ви там?

— Все добре, мам, — усміхнулася я, хоча в грудях стискалося. — Ми… скоро до вас приїдемо.

— Ой, це чудово! — зраділа мама. — Я якраз думала, що давно вас не бачила. Щось сталося?

Я на мить заплющила очі.

— Мамо, — тихо сказала. — Вадим теж поїде з нами.

У слухавці запанувала пауза.

— Зрозуміла, — нарешті відповіла мама спокійнішим, стриманішим тоном. — Це… твій вибір?

— Так, — сказала. — Він хоче познайомити Мію зі своїми батьками. Вони ще не знають.
І… він хоче бути поруч з донькою.

Мама зітхнула.

— Я бачила, як Мія на нього дивиться, коли  були у вас востаннє, — тихо сказала вона. — В її очах він уже тато.
А ти, доню? Як ти?

Я притулила плечем телефон, дивлячись на Вадима, який щось терпляче пояснював Мії — як правильно складати речі в рюкзак.

— Я… вагаюся, — чесно відповіла. — Але він змінився. І тепер хоче боротися.

— Тоді ми чекаємо, — м’яко сказала мама. — Без допитів. Без образ. Приїжджайте.
Маленькій потрібні батьки. А тобі — спокій у серці.

На очах у мене виступили сльози — теплі, добрі.

— Дякую, мамо.

— І ще, — додала мама з усмішкою. — Скажи Вадиму, що я не кусаюсь. Але поговорити — поговорю.

Я засміялася.

— Передам.

Я  поклала слухавку — і вперше за довгий час відчула, що рухаюся вперед. Не тікаю. Не ховаюся. А роблю крок назустріч життю.

І цього разу — не сама.

Село зустріло нас тишею та запахом диму з димарів. Сніг тихо поскрипував під ногами, коли машина зупинилася біля знайомого двору. Я відчула, як у грудях защеміло — ніби я повернулася не тільки додому, а й у минуле.