Розділ 11

Поїзд до Києва відправлявся о сьомій ранку. Я приїхав на вокзал трохи раніше — не тому, що боявся запізнитись, а тому, що боявся передумати. У Дніпрі лишалися дві причини, через які мені вперше за довгі роки не хотілося їхати: донька… і жінка, яку я так і не розлюбив.

Телефон затремтів — повідомлення від Аліни:
«Ми вже під’їжджаємо».

Я глибоко вдихнув. За кілька хвилин вони з’явилися в натовпі: Аліна — в довгому пальті, зі спокійним, але трохи напруженим обличчям. І Мія — сонна, з заплетеними косичками, в рожевій шапці з помпоном. Побачивши мене, вона миттєво прокинулася — усмішка розцвіла на маленькому личку.

— Тату! — вона побігла до мене, і слово, яке ще вчора здавалось крихким, сьогодні прозвучало впевнено.

Я  присів, обіймаючи її так, ніби боявся відпустити.

— Привіт, сонечко.

— Ти надовго поїдеш? — тихо запитала Мія.

Я ковтнув повітря, підбираючи слова.

— Мені треба попрацювати. Але я скоро повернуся. Обіцяю.

— А коли саме? — дитяча логіка вимагала чітких строків.

— Дуже-дуже скоро, — посміхнувся. — Ти навіть не встигнеш скучити.

— Встигну, — серйозно відповіла вона і поклала ручку мені на щоку. — Але я почекаю.

Аліна стояла поруч, дивлячись на нас. Усередині змішувалися почуття: біль, страх… і тепла, небезпечна надія.

— Поїзд скоро, — сказала вона спокійно.

Ми  зустрілись поглядом. У ньому було стільки невимовного, що говорити вже не потрібно.

— Дякую, що привезла, — тихо промовив.

— Вона мала попрощатися, — відповіла Аліна. — І ти теж.

Коли оголосили посадку, Мія ще раз мене обійняла.

— Тату, ти точно повернешся?

Я торкнувся її волосся.

— Я вже не зникну. Ніколи.

Я пішов до поїзда, озираючись. Аліна стояла, тримаючи Мію за руку. Дитина махала мені — без жалю, без образ, лише з вірою. Аліна ж дивилася довго, мовчки, ніби питала себе:

чи можу я знову довірити серце людині, яка вже його ламала?

Температура накрила зненацька. Спершу я  списала все на втому — нежить, головний біль, легкий озноб. Але вже надвечір мене трясло так, що зуби цокотіли. Градусник показував 38,8.

Мія сиділа поруч на ліжку, обійнявши улюблену іграшку.

— Мамо, ти плачеш? — тихо спитала вона.

— Ні, сонечко… просто голова болить, — прошепотіла я.

Я намагалася триматися. Та сил майже не було.
Леся з Марком — у відпустці.
Батьки — далеко і зараз не могли приїхати.
Подруги — зайняті на роботі.

А в квартирі — тільки я і Мія.
І виснажлива гарячка, що палить тіло.

Мія  принесла телефон.

— Мамо, тобі хтось дзвонить.

На екрані — «Вадим».

Я зітхнула. Взяла слухавку, але говорити не встигла — Мія вже натиснула «відповісти».

— Тату! — радісно. — Мама захворіла! Вона лежить і майже не ходить. І нікому мене погодувати… Ми тільки чай пили…

На тому кінці настала тиша. Потім — різкий, зібраний голос Вадима:

— Мія, котику, дай мамі трубку.

Я, ледве зібравшись, відповіла:

— Все нормально. Просто грип. Переживу.

— У тебе є з ким залишити Мію?

— Ні. Але я впораюся…

— Ні, — сказав він без пафосу, але так, що заперечувати було безглуздо. — Я зараз виїжджаю. Буду ввечері.

— Вадиме, не треба… — я  навіть не договорила. Сил не було сперечатися.

— Ти хвора. І це моя донька. Я приїду.

Зв’язок обірвався.

Я дивилась на темний екран і відчула дивну суміш полегшення та страху.
Я давно не дозволяла собі бути слабкою.
А тепер — мусила.

Я  їхав без зупинок і жалкував, що залишив свою машину в Дніпрі. І як же добре, що єсть автомобілі на прокат. Дніпро здавався ближчим, ніж будь-коли. Я ловив себе на думці, що не пам’ятає дороги — усі думки були тільки там, у квартирі, де жінка з гарячкою намагається піклуватися про нашу доньку сама.

І вперше я  по-справжньому відчув, що повинен бути поруч.

Не «хочу».
Не «було б добре».
А саме повинен.

Було вже темно, коли я нарешті подзвонив у двері.
Мія прибігла першою.

— Тату! — і одразу ж шепотом, серйозно: — Мама спить…

В квартирі пахло ліками і чаєм з лимоном.

Аліна лежала напівпритомна. Коли я нахилився, вона відкрила очі.

— Ти… вже тут? — голос тихий, зірваний.

— Уже, — лагідно. — Тихо. Я все зроблю.

Я подав їй воду, збив температуру, накрив ковдрою.
Потім повів Мію на кухню, нагодував, уклав спати — і сидів поруч, поки вона не заснула, тримаючи мене за палець маленькою долонькою.

Лише тоді я повернувся до спальні.
Сів на край ліжка.
Довго дивився на Аліну.

Її обличчя було бліде, втомлене. Але таке рідне.

Я прошепотів:

— Я мав бути тут ще тоді… коли все тільки починалося. Пробач.

Вона не відповіла — вже спала.

Але вираз обличчя став спокійним.
Ніби вона, нарешті, дозволила собі віддати відповідальність комусь ще.

І цілу ніч я сидів поруч, слідкуючи за її диханням — наче боявся знову втратити.

Я не спав майже всю ніч. Не тому що не міг — просто не хотів.
Дивився, як вона дихає. Слухав, як інколи Мія тихо перевертається у сусідній кімнаті.
І ловив себе на відчутті… дому.

Дивно, правда?
Квартира, де я  вперше провів ніч поруч із дочкою — і це відчуття прийшло лише тепер.

Ранок почався з маленької долоньки.

— Тату, ти тут? — шепіт біля самого плеча.

Я повернувся — Мія стояла біля мене у своїй піжамі, скуйовджене волоссячко, сонні очі.
Я кивнув. Вона обняла мене так щиро, так просто… наче це завжди було нормою.

— Мамі краще буде? — запитала.

— Буде. Ми подбаємо про неї разом, добре?

Вона серйозно кивнула. Доросліше, ніж хотілося б.

Я готував сніданок — какао, омлет, тости.
Мія сиділа на стільці і розповідала, як любить кататися на ковзанах, як у садочку хлопчик завжди бере її за руку, коли вони йдуть на прогулянку.
І кожне слово різало серце.