Розділ 10

Квартира була наповнена тихим ранковим світлом. Кава на столі давно охолола. Леся сиділа навпроти, тримаючи чашку в долонях, ніби вона могла зігріти і думки також.

Я дивилась у вікно. Вчорашні події ще не вляглися — все змішалося: зустріч, ковзанка, поцілунок, його погляд, Мія, сміх, страх. І правда, яка нарешті вийшла назовні.

— Ну? — тихо почала Леся. — Ти ж бачиш, як він на неї дивиться.

Я не відповіла одразу. Лише зітхнула.

— Бачу.
— І як він на тебе дивиться, — додала Леся спокійно.

Я скривилася у легкій, майже сумній посмішці.

— Це нічого не змінює.

— Змінює, — м’яко заперечила Леся. — Тепер він знає. І він залишився. Це вже щось.

Повисла тиша. Я стиснула пальці.

— Я боюсь, Лесю. Боюсь, що він знову зайде в наше життя… а потім піде. — Мій голос зірвався. — А тепер є Мія. Це не тільки я.

Леся кивнула. Вона не перебивала.

— Я чотири роки жила без нього. Було важко. Було боляче. Але ми впоралися. А тепер… — я видихнула. — Якщо він зламає її серце? Що тоді?

— Ти не можеш уберегти її від усього, — тихо сказала Леся. — Але можеш дати їй те, що для дитини найважливіше — батька, який поруч. Він хоче ним бути.

— А якщо це гра?

— Ти бачила його очі? — Леся усміхнулася трохи тепліше. — Це не гра.

Я на мить заплющила очі.

— Ти пропонуєш мені просто пробачити?

— Ні, — Леся похитала головою. — Я пропоную дати йому шанс бути батьком. Це різні речі.
Пробачати зраду — це твоє право. І тільки твоє.
Але Мія не повинна втратити тата через вашу історію.

Ці слова лягли важко — але чесно.

— Ти маєш час, — додала вона. — Ніхто не жене. Придивись. Подивись, що він робить, а не що говорить. І прийми рішення тоді, коли будеш готова. Не раніше.

Я тихо кивнула.

— Він… лагідний із нею, — ледве чутно промовила. — Наче знає її давно.

— Бо відчуває, — сказала Леся. — А вона — його.

Знову тиша. Але вже інша — спокійніша.

— Я не знаю, чи зможу бути з ним знову, — чесно сказала.

— І не мусиш, — тепло відповіла Леся. — Але дозволь йому залишитись у житті Мії. А там… час покаже. Серце підкаже. Не поспішай.

Я  гірко усміхнулася.

— Мені здається, воно вже щось підказує.

— Тоді просто слухай, — обійняла її Леся. — Але не забувай про себе.

Батьки приїхали зранку — з валізою, домашньою випічкою та тією особливою турботою, яку я завжди відчувала ще з дитинства. Мама одразу кинулася до Мії, обійняла, нахилилася до її волоссячка й тихо сказала:

— Зайчик мій золотий…

Тато поставив пакети на кухню й глянув на мене уважно. Так, наче хотів прочитати все, що зі мною  відбувається, по очах.

— Ти схудла, — просто констатував він.

Я лише знизала плечима.

В повітрі висів невимовний сум. Батьки не ставили зайвих питань — ніби боялися ранити сильніше.

Коли у двері постукали, я аж здригнулася.

— Я відчиню, — тихо сказала і пішла до коридору.

Вадим стояв на порозі. Трохи нерівне дихання. В руках — маленький пакет із подарунком. Він виглядав невпевнено, навіть розгублено.

— Привіт, — сказав він тихо. — Я… прийшов до Мії.

Я  кивнула. Я вже не могла його вигнати. Не після всього.

— Заходь.

Коли він зайшов до вітальні, мама підвелася. Тато теж. В їхніх поглядах читалася стримана холодність. Захист. Недовіра.

Вадим опустив очі.

— Добрий день.

— Добрий, — відповів тато коротко.

І саме в цей момент з’явилася Мія — у піжамі з зайчиками, з розкуйовдженим волоссячком, з м’яким ведмедиком у руках.

Вона побачила його — і її очі засяяли.

— Ва-дим! — вигукнула вона й кинулася до нього так, ніби знала його все життя.

Він опустився навколішки. Встиг лише розкрити руки — і вона буквально впала йому на груди, обійнявши міцно-міцно.

— Ти прийшов, — сказала вона, ніби це було найважливіше у світі.

Вадим заплющив очі на мить. Його обійми були такі обережні, ніжні — наче він боявся її зламати.

І в ту секунду погляди її батьків змінилися.

Холод розтанув.

Мама прикрила рот рукою. Татові довелося відкашлятися.

Бо вони бачили: дитина тягнеться до нього. Без примусу. Без пояснень. Просто серцем.

— Я приніс тобі подарунок, — тихо сказав Вадим. — Можна?

— Можна! — Мія всілася поряд і терпляче чекала, поки він розв’яже стрічку.

Було видно, як він хвилюється. Як стежить за кожною її реакцією. Як намагається говорити просто, лагідно, по-дитячому.

І в якийсь момент мама м’яко сказала:

— Чаю?

Вадим підвів очі. Наче не очікував.

— Будь ласка.

За столом тиша спершу була важкою.

Потім мама запитала:

— Де ти зараз живеш?

— У Києві. Але тимчасово я залишився тут. У Дніпрі.

— Заради неї? — втрутився тато.

Вадим не відвів погляду.

— Так.

Було чесно. Просто. Без виправдань.

— Ми… — тато зітхнув. — Ми не знаємо, що було між вами. І… чим усе закінчилося. Але одне знаємо точно. — Мама стисла його руку. — Нашу внучку треба берегти.

— Я знаю, — тихо сказав Вадим. — І хочу це робити.

Мія в цей момент сиділа у нього на колінах і годувала печивом — по шматочку.

— Це моє найулюбленіше, — поважно пояснила вона.

— Тепер і моє, — посміхнувся він.

Батьки переглянулися.

І зрозуміли — він не грав.

І їхня внучка світилася.

Коли Мія побігла в кімнату, мама тихо сказала:

— Якщо ти зробиш їй боляче — ми цього не пробачимо.

— І я собі теж, — відповів він.

І тато вперше кивнув — не як суддя, а як чоловік, що визнав іншу правду.

Вони зрозуміли головне:

Мії потрібен батько.
А він — її вже любить.

Квартира стала дивно тихою, коли за Вадимом зачинилися двері. Тиша ніби розлилася по кімнатах — важка, майже відчутна. Я  стояла кілька секунд у коридорі, притримуючи пальцями край дверей, наче боялася їх відпустити.