Розділ 9

Ранок першого січня почався напрочуд жвавим. Попри святкову ніч, усі прокинулися майже одночасно — діти зраділи новому дню, ніби й не було пізнього засинання, а дорослі злегка жартували над кавою, намагаючись повернути собі голос і ясність думок.

Марк запропонував:

— Поїхали на ковзанку. Повітря свіжого вдихнемо, дітям розвага — і нам теж.

Ідея здалася всім ідеальною.

На ковзанці морозець легенько пощипував за щоки,  лунали новорічні пісні, і атмосфера була такою легкою, що навіть дорослі відчували себе дітьми.

Мія, побачивши, що Вадим узуває ковзани, одразу ж підбігла:

— Дядю Вадиме, а ти мене навчиш?

Її великі серйозні очі дивилися довірливо і трохи вимогливо.
Вадим усміхнувся — якось тихо, по-справжньому.

— Звісно, маленька. Тримайся за мене.

І вона… трималася. Маленька долонька в його руці виглядала так природно, ніби вони зналися все життя. Мія не відходила від нього ані на крок: сміялася, просила показати, як гальмувати, а потім гордо оголошувала:

— У мене виходить!

Я спостерігала. Спочатку — здалеку. Потім ближче.

Мені здавалося, що час завмер.
Я бачила зовсім іншого Вадима. Не того, що був у кінці наших відносин — заклопотаного, різкого, завжди внутрішньо віддаленого. А спокійного. Доброго. Уважного.

І те, як він нахилявся до Мії, поправляв шарфик, терпляче тримав за руки, — чомусь дуже сильно торкало моє серце.

Поруч з’явилася Леся.

— Ти бачиш? — м’яко запитала вона.
— Бачу, — тихо відповіла я.

— Алін… — Леся подивилась значуще. — Ти ж розумієш, я не штовхаю тебе в стосунки. Але подивись на нього. Він не грає роль. Він просто такий.

Я кивнула.  Мені  навіть нічого було відповісти.

Бо це було правдою.

Коли Мія вперше впала — не сильно, просто посковзнулася — Вадим миттю підхопив її на руки.

— Все добре? Не болить?

— Нііі, — засміялася вона. — Тільки холодно!

І обійняла його за шию.

Він на мить завмер.
А потім дуже обережно, ніби боявся злякати цей момент, притиснув її до себе.

Мої очі наповнилися теплом.  А десь глибоко ворухнулося щось давнє.  Не біль. Не образа. Надія.

Після катання всі грілися гарячим какао в невеликому кафе поруч з ковзанкою. Мія сиділа поряд з Вадимом і щось жваво йому розповідала про садочок, подружку Софійку і свій улюблений мультфільм.

А Вадим слухав. По-справжньому. І час від часу — кидав погляд на мене.

Тихий. Теплий. Невпевнений.

Як людина, яка щойно зустріла своє минуле… і раптом зрозуміла, що хоче стати частиною її теперішнього.

Леся підморгнула мені:

— Я ж казала. Придивися.

Я  усміхнулась.

— Може, і придивлюся.

А в душі пролунало:

“А раптом… це шанс?”

Другий захід на ковзанку почався весело. Музика стала гучнішою, навколо з’явилося більше людей, і ковзанка наповнилася дитячим сміхом та дзвінкими вигуками.

Я саме відійшов убік, бо задзвонив телефон. Я недовго говорив — щось швидке, робоче, зібране. Погодив нараду після свят й пообіцяв перетелефонувати. І час від часу поглядав на лід — де Аліна, тримаючи Мію за дві ручки, обережно ковзала поряд.

Мія сміялася, а щічки рожевіли від морозу.
— Мамо, дивись! Я вже майже як доросла!

— Ти в мене найсміливіша, — лагідно відповіла Аліна.

І раптом усе сталося дуже швидко.

Зліва мчала група старших дітей — гучних, розігрітих азартом. Один не втримав рівноваги й врізався в іншого — а той різко полетів уперед. Удар. Різкий, чужий. Ковзани з писком по льоду. Аліна не встигла відреагувати.

Її штовхнули в бік, вона втратила рівновагу — і впала, намагаючись закрити собою Мію. Але маленька ручка вислизнула. Дівчинка ковзнула вперед і впала, сильно вдарившись об лід коліном і боком.

— МІЯ! — крик Аліни прорізав музику.

Музика продовжувала грати, люди сміялися, але для Аліни світ на мить звузився до маленької постаті на льоду.

Мія спершу мовчала — від шоку.
А потім заплакала. Різко. Болісно.

Аліна  миттю підвелася, ковзнувши на колінах до доньки.

— Доню, де болить? Скажи мені, будь ласка…

Мія тремтіла. Трималася за коліно. Обличчя страждало, каплі сліз падали на рожеву курточку.

І в цю ж секунду поруч опинився я.

— Ти як?

— Її збили… — голос Аліни зірвався. — Вона впала на коліно. Я не встигла…

Я обережно присів поруч, намагаючись не показувати хвилювання перед дитиною.

— Мієчко, сонечко, можна я подивлюся?

Вона кивнула крізь сльози.

Коліно було вже червоне і набрякало. Біль явно серйозний.

— Ми знімаємо ковзани і їдемо в травмпункт, — твердо сказав. — Одразу.

Аліна кивнула, але руки тремтіли так, що вона ледве могла розв’язати шнурівки. Я швидко, дбайливо допоміг, загорнув Мію в курточку і підняв на руки — так легко, наче це було щось природне.

— Все добре, маленька. Я з тобою. Мама поруч. Ми все зробимо.

Мія схлипувала, але притислася до мене, довірливо.

І ця довіра боліла та водночас зігрівала.

У машині стояла напружена тиша.
Аліна сиділа попереду, обертаючись до заднього сидіння кожні кілька секунд.

— Тримайся, доню. Ми вже їдемо.

Я  вів максимально обережно. Але в очах — тінь вини.

“Я ж відійшов… Як я міг?”

Я стискав кермо так, що побіліли пальці.

У травмпункті чаклували лікарі.
Міру оглянули, зробили знімок.

— Удар сильний, але без перелому, — пояснив лікар. — Сильний забій. Потрібен спокій, мазь, бинтування та кілька днів без навантаження.

Аліна мало не розплакалася від полегшення.

Я  вперше за вечір тихо видихнув.

Мія сиділа на кушетці з перев’язаним коліном, вже втомлена, але спокійніша.

— Дядю Вадиме, я тепер ще покатаюсь? — запитала вона серйозно.

Я усміхнувся, хоча в очах усе ще тремтів страх.