Розділ 8

Минуло декілька років

До Нового року залишився тиждень.

Дніпро узявся морозом, тротуари посипало снігом, який скрипів під ногами, а вечорами місто засвічувалося теплими вогниками, ніби хтось розставив зорі зовсім близько. У квартирі пахло мандаринами й корицею — Мія тепер вимагала «помаранчеві кульки» щодня, бо вважала, що це головний новорічний закон.

Маленька бігала квартирою в плюшевому костюмчику зайчика і тягнула за собою ковдру, наче хвіст.

— Міє, обережно, ти зараз знесеш ялинку, — лагідно сміялася я.

— Не знесу. Я ж дівчинка, — серйозно відповіла вона й поцілувала мене  в коліно.
І це «я ж дівчинка» звучало так, ніби саме цим вона пояснювала всі закони всесвіту.

Ялинка стояла в кутку — не занадто велика, але жива. Прикраси — прості, ніжні. Більшість з них робили разом із Лесею та Андрієм: паперові сніжинки, кривенькі зірочки, навіть ледь перекошені серця.

Теплі. Свої.

Ми повинні були святкувати з Лесею з Марком.  Ми  вже так звикли — як маленька спільнота, де діти ділили іграшки, а дорослі — тишу, чай і розмови до пізньої ночі.

Андрій тепер говорив багато й упевнено. Любив командувати. Любив машинки. І з ніжністю — Мію, яку він називав «моєю».

Іноді вони сварилися. Іноді плакали в один голос. А потім мирилися обіймами — так просто, як вміють тільки діти.

Того вечора я сиділа на кухні з телефоном. Мія вже спала, притиснувшись до плюшевого ведмедя, а за вікном падав м’який сніг — тихо, без поспіху.

На екрані — мама.

— Донечко, ми з батьком подумали… — почала вона, трохи вагалася. — Якщо ти не проти, ми приїдемо до вас 5 січня. Хочемо побачити онуку. І тебе, звісно.

Я усміхнулася — щиро.

— Я ж завжди за. Приїжджайте. Я скучила.

— Ми теж. — Мамин голос потеплішав. — Як ти там? Тобі не важко?

Це питання звучало кожного разу.
І кожного разу я відчувала слабкий поштовх у серці. Мама жила зі мною перший рік життя Мії. І за це я їй дуже вдячна. Вони з татом підтримали мене дуже добре.

— Все добре, мам. У мене є Мія. Є робота. Є друзі. Я щаслива.

Це була правда. Не вся, але правда.

— Ну дивись… — додала мама м’якше. — Ти в нас сильна, але сильним теж іноді треба, щоб їх обійняли.

— Знаю, — прошепотіла я.

Я знала.

Після розмови довго сиділа в напівтемряві.  Світло гірлянди відбивалося в склі, і в цьому віддзеркаленні я виглядала спокійною — жінкою, яка тримає себе в руках.

Але десь глибоко іноді з’являвся тихий шепіт:

А якщо він є десь поруч у цьому самому місті?
Якщо раптом?..

Я відганяла думку. Життя навчило: не чіпай те, що болить.

В кімнаті ворухнулася Мія.

— Ма-аам…

Я зайшла, поправила ковдру, поцілувала в тепле чоло.

Донька — мій всесвіт. Найправильніше рішення у всьому житті.

Я  лягла поруч на край ліжка і нарешті заплющила очі.

Сніг продовжував іти.  Ніби хтось старанно замітав минуле.

І навіть тоді, коли здається, що життя давно визначило свій маршрут — десь дуже близько вже зріє зустріч, яка змінить усе.

Тільки ніхто з них про це поки не знає.

Марк і Леся щороку зустрічали Новий рік у себе вдома — тепла традиція, яка складалася з ялинки, мандаринів, пледів і гучного сміху. Цього року все мало бути так само: Аліна з Мією прийдуть завчасно, допоможуть накривати на стіл, діти носитимуть іграшки з кімнати в кімнату, а дорослі намагатимуться зробити вигляд, що контролюють хаос.

Марк, як завжди, був у легкому піднесенні — він любив свята й гостей. За тиждень до святкування він між іншим повідомив Лесі:

— Слухай, я запросив ще одного гостя. Мого друга  з університету. Ми випадково перетнулися в Києві — уявляєш, стільки років не бачилися! Тож я сказав, щоб приїхав  до нас на Новий рік. 

Леся тільки усміхнулась.

— Чудово. Буде ще веселіше.

Ранок Нового року почався тихо. За вікном падав легкий сніг — той рідкісний, повітряний, який мовби просто зависав у повітрі. Місто виглядало спокійним, майже святковим.

Я  прокинулася раніше за Мію. Полежала кілька хвилин, дивлячись у стелю, слухаючи тишу квартири. У такі моменти тиша була моїм другом — коротка мить перед новим днем, коли можна було зібрати думки.

Потім із сусідньої кімнати почулися кроки — маленькі, метушливі.

— Ма-а-а-ма… — Мія протягнула сонно і одразу залізла до мене під ковдру. — А сьогодні свято?

— Сьогодні, — усміхнулася я, розгладжуючи її  волосся. — Підемо до Марка і Лесі. Пам’ятаєш?

— І Андрія? — швидко ожила Мія.

— І твого  друга Андрійка теж.

Мія радісно закивала.

Після сніданку квартира потроху перетворилася на маленький гардероб: сукні, светри, бантики, пакети з подарунками — усе було розкладене на дивані. Я  вибрала для Мії бордову сукенку з білим комірцем — Мія крутилася перед дзеркалом і дивилася на себе з серйозним виглядом дорослої леді.

— Гарна? — спитала вона.

— Найгарніша, — відповіла я  так, ніби це був беззаперечний факт.

Для себе я вибрала просту темно-зелену сукню. Волосся зібрала в акуратний пучок, залишивши кілька пасм навмисне — щоб виглядати трохи легше, трохи святковіше.

Телефон коротко завібрував. Повідомлення від Лесі:

“Приходьте хоч раніше — я без тебе нічого не встигаю “

Я усміхнулася.
Це було так по-домашньому.

Я взяла пакети з подарунками — дитячий конструктор для Андрійка, книгу для Лесі, нову машинку Lego для Марка «бо йому теж треба щось під ялинку», ох уж ці чоловіки — і вони з Мією вийшли.

У повітрі пахло морозом і мандаринами. Дорога була знайома, як ритуал. Там, за кілька кварталів, їх чекала квартира, де завжди було тепло, де сміялися, сварилися за дрібниці, мирилися і варили какао в маленьких чашках.

У дверях одразу запахло випічкою, мандаринами і чимось гострим — Марко знову експериментував на кухні.