Розділ 7

Я  перестала спати нормально. Зранку — робота, ввечері — диван і стеля. Всередині було порожньо, так, ніби з мене  витягли щось важливе, а назад не поклали нічого.

Вагітність не була легкою. Нудота, слабкість, страхи. Але поруч завжди була мама — то з супом, то з чаєм, то просто посидіти поруч. Тато лагодив усе, що ламалося, і робив вигляд, що просто зайнятий.

Я вирішила переїхати — у місто де нічого не нагадує про такий короткий, але такий приємний період з Вадимом
Батьки допомогли з квартирою. Невеликою. Світлою. З вікном, у яке щовечора падало м’яке проміння — і це давало відчуття дому.

Я  працювала скільки могла — не для того, щоб втекти, а щоб не розсипатися. Клієнтки бачили спокійну, уважну косметологиню. Ніхто не знав, як сильно я  стискаю себе зсередини.

Про Вадима я мовчала. Не тому, що ненавиділа. А тому, що кожне слово давало болю ще один шанс.

Перші місяці вагітності я проживала наче в тумані. Нудота, слабкість, дивні різкі перепади настрою — усе це здавалося покаранням і благословенням водночас. Мої руки постійно тягнулися до живота, ще такого маленького й непомітного під вільними сукнями, ніби я могла захистити когось дуже крихкого і вже надто важливого.

Перший візит у жіночу консультацію став для мене стресом: черги, незадоволені голоси, запах лікарняних коридорів, що нагадував про крихкість життя. Я сиділа на стільчику біля стіни, тримаючи в руках картку пацієнтки, і відчувала себе маленькою дівчинкою, яка загубилася.

Саме там я вперше побачила їх — Марка і Лесю.

Вони були зовсім не схожі на звичайну пару в поліклініці. Сміялися, жартували, сперечалися — але так тепло, ніби світ навколо був другом, а не загрозою. Марко довго не міг правильно заповнити якусь анкету і весь час перепитував у Лесі, як пишеться слово «акушер-гінеколог».

— Напиши просто «суперлікар», — порадила вона, і її сміх заповнив коридор.

Я  мимоволі посміхнулася.

Леся одразу це помітила.

— Ви теж на облік? — запитала вона легко, без настирливості.

— Так, — кивнула. — Вперше.

— Ми теж, — сказала Леся й заговорила так природно, наче вони знайомі вже сто років.

Марко підморгнув:

— Ми тепер колеги по щастю і хвилюванням.

І ця проста фраза раптом розтопила щось важке всередині.

Ми зустрічалися тепер майже на кожному прийомі. Пили чай у кав’ярні поруч. Обмінювалися історіями.
Леся виявилася дизайнеркою одягу — спокійною, ніжною, але з гострим розумом. Марко — програмістом, трохи незграбним, проте безмежно турботливим.

Вони часто сперечалися за дрібниці, але кожна сварка закінчувалася сміхом. Я  дивилася на них і думала: «Ось як виглядає любов, коли вона — без зрад, без страхів, без загадок».

Я довго мовчала про своє минуле. Та одного разу, коли ми сиділи в парку, Леся тихо спитала:

— Ти одна?

Я  кивнула.

— А батько дитини знає?

Мовчання було відповіддю.

Леся просто взяла мене за руку.

Без жалю. Без допитів.  Без моралі.

І цього виявилося достатньо, щоб серце перестало тремтіти.

Вагітність текла нелегко. Були дні, коли я  прокидалася від болю в спині. Були ночі, коли плакала, бо мені снився Вадим. Сни — єдине місце, де я могла дозволити собі не ненавидіти його й не захищатися.

Мій дім поступово наповнювався маленькими дрібницями — дитячими повзунками, пляшечками, казками.
І з кожною покупкою я говорила своїй дитині:

— Я все зроблю для тебе. Тільки живи. Тільки будь.

Марко та Леся стали для мене майже родиною. Разом ми ходили на курси для вагітних, разом боялися пологів, разом сміялися над дивними емоційними спалахами.

— Головне — дихай, — казав Марко. — І пам’ятай: у нас усе вийде. У всіх трьох.

І тоді я відчувала: я — не сама.

Батьки були раді, що їхню дочку оточили такі друзі. Коли вони приїджали до мене в гості, то завжди привозили подарунки для Марка і Лесі.

Іноді, перед сном, я клала руку на живіт і шепотіла:

— Тато хороший. Просто… слабкий. Але ти — не його помилка. Ти — моє диво.

І всередині тихо штурхалася маленька істота, ніби погоджувалася.

Тоді я розуміла: попереду буде важко.  Але тепер у мене є причина ніколи не здаватися.

І причина — завжди поруч. Під моїм серцем.

Коли почалися перейми — ніч була тиха. Місто спало. Ліхтарі підморгували м’яким жовтим світлом.

У лікарні запахло стерильною чистотою й новим життям.

Я  народжувала довго. Болісно. Вперто. Тримаючись за мамину руку, як за місток між страхом і світом.

І коли плач маленької дівчинки різонув повітря — час на мить зупинився.

Я взяла її на руки.
Маленька. Тепла. Справжня.

— Привіт, моя…
Голос зірвався.

Ім’я прийшло саме:

Мія.

Перші тижні були як нескінченний день. Без сну. Без себе.
З коліками, пляшечками, крихітними шкарпетками, страшними думками й маленькими перемогами.

Але я  була не одна.

Мама — поруч.
Тато — мовчазний тил.

А ще з’явилася Наталя — веселий вихор, сусідка по поверху. Вона допомагала носити коляску, варила каву о п’ятій ранку, коли Мія кричала, а я ледь трималася на ногах.

І якось сказала просто:

— Ти не зламалася. Ти — виросла.

Ці слова закарбувалися.

Про Вадима я  думала часто. Але не як про чоловіка.

Як про незавершену історію.

Я  уявляла, як він живе, чи іноді згадує. Чи відчував ту мить, коли хтось народився з його очима.

І водночас — не наважувалася уявляти зустріч.
Бо тоді довелося б розривати шрами.

Минув місяць від народження Мії — і наче весь світ уже крутився навколо маленьких рук, крихітних сліз і теплих подихів уночі. Я  потроху звикала до нового ритму — непростого, але такого справжнього, що кожна втома здавалася виправданою.

І саме в той час подзвонила Леся.