Розділ 6

Харків зустрів мене холодним вітром і сірою тишею великих ранків, коли місто тільки починає прокидатися. 

Телефон мовчав.

Я  написав ще в дорозі — 

       «Я тут. Де ти?»

Жодної галочки. Жодної відповіді.

Такого з нею ще не було.

Я доїхав до її будинку. Двері під’їзду знайомі, запах кави з найближчої кав’ярні — теж. Колись я  жартував, що ця кава пахне Аліною. Тепер цей запах різав.

Я  натиснув дзвінок. Раз. Другий. Третій.

Тиша.

Сусідні двері  відчинила сусідка — літня жінка в халаті, яка завжди підозріло дивилась на нього, коли він приїздив.

— Її немає, — сказала вона буденно, як про погоду.

— Коли повернеться? — голос зірвався.

Жінка знизала плечима:

— Не знаю. Поїхала.

Це «поїхала» впало на мене, як камінь.

Я сів на лавку біля під’їзду. Дихати стало важче.
Пальці самі відкрили телефон.

«Ти де?»
«Я в Харкові»
«Я біля твого під’їзду»
«Будь ласка, скажи хоч щось»

Відправлено. Прочитано? Ні.

Знову — ні.

Я ходив вулицею туди-сюди. Кілька годин. День повільно набирав кольору, люди поспішали по справам, а мій світ завис у паузі.

Раптом різкий удар правди:  а якщо вона справді пішла?

В голові — спалахи спогадів. Її сміх. Її руки. Її «я скучила». І — Софія.

Саме тут я вперше по-справжньому відчув провину. Не поверхневу, не зручну — а таку, що ріже зсередини.

Я набрав номер.

Дзвінок тривав. І обривався.

Я нахилився вперед, сперши лікті на коліна.
Мені  здавалось, що місто мене  не приймає.

Я поїхав до парку, де ми  колись гуляли. Сів на ту саму лавку. У всьому була Аліна — у повітрі, у гулкій тиші, навіть у небі.

А її не було.

Я написав ще:

«Якщо ти сердишся — я зрозумію. Просто дай знати, що ти жива»
«Я можу пояснити»
«Я не хочу тебе втратити»

Телефон мовчав.

На мить мені  здалося, що за спиною стоїть вона. Я різко обернувся — порожньо. Тільки чужі люди.

Вечір застав мене в тому ж місті, але зовсім іншого — холоднішого.

1 непрочитане — від Аліни.

Я завмер.  Серце вдарило так, що заболіло.

Я відкрив.

Всього одне речення.

«Не шукай мене.»

І тоді я зрозумів — уперше в житті я справді когось втрачаю.

Дорога до села здавалася безкінечною. Асфальт ковзав під колесами, як вода, а в голові крутилася тільки одна фраза:

«Не шукай мене.»

Я стискав кермо так, що побіліли пальці. Та все одно їхав — тому що не вмів просто сидіти й чекати. Тому що серце все ще вперто шепотіло: вона може бути там. У селі. У батьків. Вона ж завжди туди їздить, коли їй важко…

Ворота батьківського дому були напіввідчинені.
Мати вже стояла на ґанку — як завжди, ніби відчувала мене ще на трасі. Теплі очі, звичний фартух, запах випічки… І все це раптом било по мені болючою ніжністю.

— Синку… — вона тільки так і сказала. Без питань. Без докорів. Просто обійняла.

А я уперше за довгий час не стримався. Коротко. Глухо.
Мовчки.

Батько вийшов пізніше — серйозний, небагатослівний.
Потиснув плече.

— Заходь.

Я не одразу зважився запитати. Під час вечері я майже не їв — просто ворушив виделкою, а думки билися одна об одну.

І нарешті:

— Ви… Аліна в селі не була?

Мати на мить затримала погляд.

— Ні. — вона сказала м’яко. — Ми її давно не бачили.

Тиша стала густою.

— А щось трапилося? — обережно спитав батько.

Я ковтнув повітря.

— Ми… посварилися.

Це було занадто м’яким словом для того, що було насправді. Але я не міг пояснити. Не міг сказати вголос про Софію, про повідомлення, про порожнечу у відповідь.

Мати подивилася на мене довше ніж раніше.

— Ти її кохаєш?

Я не відповів одразу — бо відповідь боліла.

— Так.

Просто. Без пафосу.

Після вечері я довго блукав селом. Старі липи. Хати з темними вікнами. Дорога до ставка, де ми колись гуляли всі класом.
Тихий вечір накривав село, як ковдра.

І кожен крок був спогадом про неї.

Я ішов повз її батьківський двір і зупинився. Світло вікна — тепле, жовте. М'який силует штор. Мені хотілося постукати. Запитати. Побачити.

Але я не наважився.

Бо знав: якби вона хотіла — вона б була тут.
Вона б написала.
Вона б не сказала «не шукай мене».

Я стояв навпроти її дому довше, ніж було здорово.
Допоки зсередини не пролунали кроки — і чийсь сміх. Не її. Інший. Домашній. Спокійний.

Світ продовжував жити.

А я — ні.

Вночі я довго не міг заснути. Лежав, дивився в темну стелю й слухав тишу. І вперше справді зрозумів:

довіра — це те, що, втративши, не завжди можна повернути.

Телефон лежав на тумбі. Екран раз у раз бликав — але тільки новинами, повідомленнями від колег, нагадуваннями.

Від неї — нічого.

І тільки тепер у мене повільно почала складатися картина:
дзвінок, який я не чув…
Софія в моєму ліжку…
і чужий голос, який могла почути Аліна.

Я стиснув повіки.

Відчути провину — це одне.
Зрозуміти, що ти справді зламав щось живе — зовсім інше.

Того ранку світ був тихий. Надто тихий.
Тиша була не про спокій — вона була про втечу.

Я стояла посеред кімнати з валізою, яку зібрала майже наосліп. Плутанина з одягу, зарядка від телефону, сукня, в якій він цілував мене вперше після стількох років…
Не могла торкнутися — наче вона обпікала.

Я не плакала. Сльози закінчились ще вночі.

— Ти впевнена? — запитала Марта, моя подруга, яка стояла на порозі. Вона дивилася на мене так, ніби боялася торкнутися, щоб я не розсипалась.

— Так, — мій голос був надто рівним. — Мені треба трохи… зникнути.