Розділ 5

У клієнток — свої історії, у Вадима — дедлайни, у міста — шум. Я  крутилася в цьому потоці, як завжди. Працювала багато, іноді навіть із задоволенням — мене любили, довіряли, приходили знову.

Але зміни почалися не зі світу навколо.
А з мене  самої.

— Тиск? — запитала Лєна, колега з сусіднього кабінету, коли я вийшла з кабінету блідіша, ніж зазвичай.

— Мабуть, — знизала я плечима. — Просто не снідала.

Насправді снідати я  намагалася. Але останнім часом думка про їжу викликала легку нудоту. Не різку — а таку тиху, як хвиля, що накочується і відступає.

І запах кави, яку я  так любила, раптом став… занадто різким.

«Ну клас. Перевтома», — вирішила я.

І ще — затримка. Я  не панікувала. Спочатку. Тиждень. Два.

А всередині поступово наростав дивний спокій, який межував із страхом.

У цей самий час Вадим почав віддалятися.

Не одразу. Не різко. Просто дзвінки стали коротшими.

— Я за п’ять хвилин, окей? — усе частіше.

— Вибач, нарада…

— Я передзвоню…

Іноді він справді передзвонював. Іноді — вже на наступний день.

Я  розуміла: робота. Проєкт. Відповідальність. Це нормально. Я ж доросла жінка, не дівчинка з першого курсу. Але щоночі все частіше засинала не з його голосом — а з порожнім екраном.

І з думкою:«Я стала опцією. Не центром».

Одного ранку мене остаточно «накрило».

Запах парфуму клієнтки — дуже насичений, солодкий — викрутив шлунок так, що довелося буквально бігти у туалет. А потім я сиділа на краю дивана в кімнаті відпочинку, притиснувши долоні до чола.

Лєна принесла воду.

— Ти що, хворієш?

Я ковтнула і вперше дозволила думці оформитися.

— Можливо… ні.

Пальці легенько торкнулися живота — ще рівного, звичного. Але від цього руху всередині щось защеміло.

Тест я  купила ввечері. Без пафосу. У найближчій аптеці, так ніби беру звичайний крем.

Додому йшла повільно. А шлунок тим часом ніби зав’язували вузлом.

Я не одразу наважилась. Сиділа на ліжку, дивлячись на маленьку коробочку, як на вибухівку. «Якщо так — я скажу йому. Обов’язково скажу».

І тут же інша думка, слабка, але болюча:

«А він зараз взагалі зі мною? Чи з роботою? Чи з кимось ще?»

Я ненавиділа себе за цю підозру. Але вона народилася не на порожньому місці. Тиша — дуже родюче середовище для страхів.

Дві смужки.

Чіткі. Непомітні тільки сліпому.

Світ не завалився.  Навпаки — став тихішим.

Я сіла на підлогу, притулившись спиною до ліжка, і довго просто дихала.

В голові почали з’являтися образи:  як він усміхається, кладе руку мені  на живіт, як ми сміються…  і тут же — реальність: короткі повідомлення, втомлений голос, поспіх.

— Вадиме… — прошепотіла я в порожнечу.

Телефон лежав поруч. Я  взяла його, відкрила чат.
Пальці зависли над клавіатурою.

«Ми маємо поговорити».

Надто офіційно.
«У мене новина».

Надто просто.
«Я вагітна».

Правда. Але така оголена, така беззахисна.

Я  повільно опустила телефон.

Він має почути це вголос. Поруч.  Так правильно.

Але поруч його не було. Була лише відстань — і моє  нове, тихе, трепетне «ми».

Наступні дні я  вчилася жити з цією таємницею.

Нудота — як годинник.
Втома — наче я  не спала місяць.
Груди — надто чутливі.

І разом із цим — дивна ніжність до себе.

Я  почала торкатися живота неначе несміливо, шепочучи:
— Привіт. Я тут.

А вечорами слухала його голос — коли він усе ж телефонував — і намагалася вловити:
чи чути в ньому ще тепло?
чи є ще той Вадим, що притискав мене  до себе тими  ночами?

І щоразу, коли дзвінок закінчувався занадто швидко, я залишалася з двома відчуттями: — я його люблю,  — і я… вже не сама.

А одного разу він сказав:

— Слухай, якщо я раптом не зможу сьогодні — не ображайся, добре? Дуже важливий етап.

І я  посміхнулася. М’яко. Спокійно.

— Не хвилюйся. Працюй.

А коли дзвінок обірвався, вперше дозволила собі заплакати.

Тихо. Без істерики.

Бо тепер я плакала не тільки за себе. А за них обох.

І за того маленького, про кого він ще не знав.

Я довго збиралась із силами.

Не за один день.  Не за тиждень.

Кожного вечора я  казала собі: сьогодні.
Сьогодні він має почути.
Сьогодн ія нарешті скаже те, що носила під серцем — буквально.

І кожного разу він був «на нараді», «у дорозі», «дуже втомлений».

Я не сердилася.  Я чекала.

Бо коли усередині росте маленьке життя, ти починаєш думати не поспіхом, а обережно, як мати.

Я  купила квиток до Києва. Планувала приїхати несподівано — не зі скандалом, а з усмішкою, з тією ніжністю, яка проситься назовні. Але клієнти записалися в останню хвилину, план зірвався. І я  вирішила: нехай хоча б обличчя. Нехай він побачить мої очі.

Ввечері я вперше за довгий час подзвонила з відео.

Пальці тремтіли.

Телефон задзеленчав.

І… він не взяв.

За хвилину — знову.

Цього разу екран ожив.

Але це було не його обличчя.

Спершу я  навіть не зрозуміла.

Темне освітлення. Його кімната.
І жінка. З розтріпаним волоссям, у його сорочці — тій, яку він любив носити вдома.

Без жодної натягнутої посмішки.  Без пояснень.

Спокійний, упевнений погляд жінки, яка вже має право бути в цій кімнаті.

— Так? — сказала вона.
Нічого зайвого. Жодного виклику. Просто факт.

Десь позаду почувся його голос — приглушений, трохи розслаблений, постільний:

— Кава готова.

Я нічого не казала. Я навіть не дихала.

Тіло просто… вимкнулося зсередини.
Так, ніби серце спіткнулось і забуло, як битися.

Я  дивилася — кілька секунд, які розтягнулися на вічність.
Там, де мало бути кохання — була чужа присутність.