Розділ 4

Ранок був ніжним.

Тим — рідкісним, коли на годинник не дивляться одразу. Коли шкіра ще тепла від близькості, коли тіло пам’ятає ніч, а думки ще не встигли стати тверезими.

Я лежала спиною до нього, дивлячись на світло, що ковзало по шторам.
Вадим тихо дихав поряд. Його рука впевнено лежала на моїй  талії — так, ніби він мене  тримає навіть уві сні.

І саме це «тримання» раптом стало болючим.

Бо вдень воно зникне.  А завтра — між нами знову буде кілька сотень кілометрів.

— Привіт, — він поцілував мене  у плече, і я  відчула легкий спазм у грудях.

— Привіт, — видихнула.

Ми мовчали. Не тому, що не було що сказати — навпаки. Було занадто багато.

— Мені завтра треба додому, — сказав він. 

— Знаю, — кивнула. — І мені працювати.

Ми говорили звичайні речі. Але між нами  вже ходила інша розмова — та, що чекає свого часу. Цей час прийшов увечері.

Ми  сиділи на  кухні, удвох. Чай холонув. Телефони лежали екраном вниз.
Місто за вікном шуміло — чужі життя текли поруч, не помічаючи нічого.

— Аліно… — почав він і зупинився.

Я  подивилася на нього уважно. Він шукав слова — ті, які не ранять, але й не брешуть.

— Ми живемо… далеко, — сказав нарешті.

Я  усміхнулась — сумно.

— Це я помітила.

— Я не хочу втрачати тебе ще раз, — він говорив повільно, ніби боявся сказати зайве. — Але в мене там… — він на мить замовк. — кар’єра, колектив, проєкти. І я не можу просто все кинути.

— Я не прошу, — м’яко відповіла.

Пауза.

— Але і я не можу, — тихіше додала.

Він кивнув.

Бо знав.

У мене  — клієнти, репутація, власний простір, мій  маршрут: від салону до кав’ярні, додому, до спортзалу, назад. Моє  місто — моє  життя.

— Це не просто відстань, — сказала я , і голос зрадницьки злегка здригнувся. — Це дві реальності.

Він подивився на мої руки.  Витончені, сильні. Ті, що вміють лікувати.

— Ти боїшся? — спитав.

— Так, — чесно.

— Чого саме?

Я замислилась.

— Що ми перетворимося у… — я  шукала слово. — стабільну тимчасовість. Коли люди разом — але постійно не поруч.

Йому це боліло. Бо звучало правдиво.

— Може, все ж… хтось із нас… — він не договорив.

Мій погляд став серйознішим.

— Не зараз, — сказала. — Не на емоціях. Переїзд — це не романтика. Це — коріння.

Він мовчав. Нас  обох тягнуло одне до одного.
Тіло — знало, чого хоче.  Серце — теж. А от життя — ні.

Вночі ми знову були поруч. Тепло. Близько. Без сумнівів у дотиках.

Але цього разу поруч із бажанням лежав страх.

Я  слухала його подих і думала, як важко буде відпускати.
Він гладив моє  волосся і думав, чи вистачить любові на кілометри.

— Ми впораємось? — прошепотіла я.

Він притис мене  ближче.

— Я дуже хочу, щоб так.

Я не запитала «чи вистачить цього». Я просто заплющила очі. І вперше — поруч із ніжністю — ми обоє відчули щось схоже на приреченість.

Вечори стали  нашим спільним ритуалом.  Київ — Харків.  Два міста, дві точки на карті, між якими витягнулася тонка нитка довіри, бажання і нового, трохи безумного кохання.

Я  сидів на кухні своєї квартири, недопита кава парувала, ноутбук миготів повідомленнями від колег, а я  ловив себе на тому, що чекаю  на звук вхідного дзвінка більше, ніж на будь-які новини від роботи.

Аліна з’являлась у кадрі з вечірнім волоссям, яке вже давно втратило салонну довершеність, у вільній домашній футболці, яка безсоромно підкреслювала лінію грудей. Вона втомлено сміялася, розповідаючи про клієнток, які хотіли «і губи, і вилиці, і ще трошки диво-ефекту, щоб як у тієї  блогерки».

— Знаєш, — зітхнув я  якось, — я сьогодні ловив себе на думці, що хочу просто зайти до тебе ввечері. Без поїздів, трас і планів.

— А я хочу, щоб ти зайшов… — її голос став м’якшим, теплішим. — І не виходив до ранку.

Ми  мовчали. Але це було не порожнє мовчання — воно дихало.

А потім прийшла реальність.

Розмови ніби самі собою почали скочуватися у практичність.

— Ти ж розумієш, — тихо сказала вона, ковтаючи тривогу, — у мене тут клієнтська база, все налаштовано. Я не можу просто зібрати речі.

— А я не можу кинути проєкти… — я  провів пальцями по кромці стола. — Мене тут тримають не тільки гроші. Команда. Контракти. Відповідальність.

Вона кивнула, хоча десь всередині щось боляче стиснулося.

— Ми ж дорослі, — вимовила вона. — Не студенти з гуртожитку.

— Саме тому все ускладнюється.

Ми сміялися, щоб не здатися надто серйозними. Але сміх лунав як нервовий. Будні ставали міцнішими за фантазії.

Її день — це креми, маски, поради, легкі плітки, вічні питання: «А зроби так, щоб природно».
Мій  день — це таблиці, дзвінки, дедлайни, постійна гонитва між сервером і презентацією.

А вночі… вночі тіло пам’ятало ті вихідні у Харкові.

Коли вона раптом могла заплющити очі у ванній і відчути мої  долоні на своїй талії — так реалістично, що аж губи самі розтулялися.

Коли я, сидячи в авто у вечірньому заторі, ловив себе на тому, що уявляю її запах шкіри — теплий, трохи солодкий, чуттєвий… і ненавидів відстань.

Одного вечора вона не витримала.

— Скажи чесно, — її голос тремтів, хоч вона трималася рівно. — Ми це витягнемо?

Я замовк. Не тому що не знав. А тому що боявся почути власну відповідь.

— Я хочу спробувати, — сказав  нарешті. — Я хочу тебе в своєму житті. Не тимчасово.

— А я хочу, щоб ти був поруч, — вона посміхнулась сумно. — Хоч інколи не лише у телефоні.

Нас поєднувала пристрасть — гостра, майже нестерпна.
А розділяла… звичка до власних міст, власного темпу, власної незалежності.

І саме це нас лякало найбільше. Бо кохати — це одне.  А змінювати життя — зовсім інше.

Ночами  Аліна довго не могла заснути. Лежала, притиснувши до себе подушку, уявляючи, що це моє  плече.