Розділ 3

Вечір згасав повільно, як тліюча свічка. Музика стихла, сміх став м’якшим, а келихи спорожніли. Однокласники розбрелися — хтось на таксі, хтось пішки. Вихід перед клубом світився жовтуватими ліхтарями, дощ давно закінчився, залишивши на асфальті мокрий блиск.

Аліна стояла біля дверей, поправляючи волосся.
Я підійшов тихо.

— Я проведу, — сказав без запитань.

Вона хотіла заперечити. Сказати — «не треба».
Але замість цього кивнула.

Село було сонним. Світло будинків, запах мокрої землі, шелест листя. Ми йшли поруч — наче випадково, але на небезпечній відстані, де кожен рух плеча вже здавався дотиком. І кожна хвилина мовчання щось будувала між нами.

— Пам’ятаєш, як ти завжди поспішала додому після уроків? — запитав я.

— А ти йшов слідом, щоб ще раз зачепити, — вона посміхнулася кутиком губ. — Як тепер бачу: твоя дивна манера доводити, що тебе неможливо ігнорувати.

— Бо ти мене ігнорувала, — спокійно відповів я.

Це «бо» прозвучало небезпечно ніжно.

Ми зупинилися біля її будинку. Ніч була теплою. У декількох вікнах ще горіло світло — сусіди живуть чужими історіями охочіше, ніж своїми.

— Дякую, що провів, — тихо сказала вона.

— Не дякуй, — мій голос став глухим. — Я все одно хотів бути поруч.

Вона підняла на мене  погляд — прямо, без втечі.
І в цю секунду все стало занадто простим.

Моя рука лягла на її талію — впевнено, але ніжно.Вона не відступила.

Її пальці торкнулись моїх  грудей.Я нахилився ближче.

Поцілунок не був різким.
Він був повільним. Глибоким. Небезпечним.
Таким, від якого в колінах стає м’яко.
Усі роки напруги, образ, притягнення — зімкнулися в одному моменті.

Мої пальці ковзнули по її спині, зупинилися під лопатками.
Її руки торкнулися моєї шиї.
І світ на секунду перестав існувати. Тільки ми.
І несправедливо чесний поцілунок.

Я обірвав його першим — важко вдихнув.
Торкнувся чолом її лоба.

— Не уявляєш, як довго я цього хотів, — прошепотів я.

Вона не встигла відповісти.

— О, БОЖЕ, ТА ЦЕ Ж ВАДИМ! — пролунало звідкись з боку.

Аліна смикнулася.
На лавці біля наступного будинку — три сусідки. Ті самі, що знають графік усіх мешканців краще за поштову службу. В руках — насіння, на плечах — кофтинки. Очі блищать так, ніби вони тільки-но виграли в лотерею.

— Та дивись, дивись! — друга аж підвелася. — Ти бачиш, як цілуються? А я казала — в неї хтось є!

— Та це ж той хлопець… високий… ще з машиною! — підкинула інша.

Я  — лише посміхнувся. Трохи нахабно, трохи хижо.І абсолютно доросло.

— Добрий вечір, — спокійно сказав сусідкам. — Радійте тихіше, ми сором’язливі.

Сусідки майже синхронно зойкнули від задоволення життям.

Аліна закрила обличчя долонею.

— Усе. Тепер уся вулиця  знає, — прошепотіла вона, але в голосі звучав сміх.

— А тепер — і не тільки вулиця, — додала одна з лавки. — Завтра всім розкажу.

— Обов’язково, — кивнув я   із тією ж спокійною нахабністю.

Я  знову нахилився до Аліни — вже не для поцілунку.
А тихо сказав:

— Тепер вони бачать тільки оболонку. А головне — між нами.

Наші погляди зустрілися. І я зрозумів  — це не випадковість. Це — початок.

Небезпечний. Солодкий.Занадто справжній.

— Добраніч, Аліно, — голос став хрипким.

— Добраніч, Вадиме, — відповіла вона.

Я  пішов додому, а вона стояла біля будинку.

А сусідки шепотілися вже так активно, що, здавалося, сама ніч прислухається.

Ранок пахнув кавою та свіжоспеченими сирниками. Сонце лилося крізь кухонні фіранки, малюючи золоті квадрати на столі. У домі було тихо — занадто тихо, як перед дощем. Тільки чайник гудів, наче збирався щось сказати, але ніяк не наважувався.

Я сиділа за столом у легкій домашній сукні, босі ступні ковзали по теплому килимі. Тіло ще не до кінця прокинулося, але всередині було дивне тепло — солодке й небезпечне. Мені весь час здавалося, що губи досі пам’ятають його поцілунок.

Я торкнулася їх кінчиками пальців. Так.  Пам’ятають.

Мама поставила переді мною чашку кави. Зробила паузу. Занадто довгу.

— Ну… — обережно почала вона. — Я сьогодні в магазин пішла.

Я зітхнула.

— І?

— І там уже знали, — мама стишено всміхнулася. — Увесь магазин знав.

Батько за столом закашлявся, ніби кавою подавився.

— Та я ж навіть заговорити нічого не встигла, — продовжила мама, — а на мене так подивились… Знаєш, отаким поглядом: «Вітаємо, пані, ваша донька перестала бути святою».

Я сперлася підборіддям на руку.

— Вони побачили тільки поцілунок.

— А цього достатньо, — батько буркнув, але без злості. — Тут інформація швидше за інтернет ходить. Уже знають, що він тебе любить з дитинства і ви взагалі давно були наречені.

— Та ну, — м’яко всміхнулася я.

— Ну так! — мама сіла навпроти, очі блищать. — І ще хтось додав, що в нього там у Києві бізнес, машина дорога і взагалі… «пристрасний хлопець».

Я  мало не вдавилася кавою.

— Мамо!

— А що? — мама знизала плечима. — Сусідка казала. Сусідка, між іншим, усе бачила. Каже: «Не просто так цілував. Там хімія!»

Батько зітхнув і, не втримавшись, усміхнувся.

— Ну, якщо вже хімія… то то серйозно.

Тиша наповнилася теплом.

Я  раптом відчула, що хочу сказати правду. Не про все. Але справжню.

— Він… інший, — тихо. — Не такий, як тоді. І я — вже не та.

Мама подивилася довго й уважно.

— А ти щаслива? — спитала просто.

Я заплющила очі.
У голові — його руки на талії. Його подих.
Його погляд, у якому вона більше не була дівчиськом.

— Так, — сказала. — Це страшно. Але так.

Батько відклав газету.

— Головне, щоб він тебе не образив. Бо я тоді… — він махнув рукою. — Хай там хоч яка аналітика.