Розділ 2

Я ненавиджу пакувати валізи.

Кожна складена сукня — це рішення, яке доведеться пояснювати. Кожна пара взуття — це «а що, якщо я зустріну когось, з ким треба виглядати трохи сильнішою, ніж є насправді».

Мені двадцять сім. Я косметолог. У моєму кабінеті жінки розкриваються так же оголено, як під простирадлом у гінеколога — тільки без паніки, але з надією. Вони приходять до мене не лише за красою. Вони приходять за відчуттям, що над собою можна мати контроль.

Я навчилась робити так, щоб їхні недоліки зникали.
Але свої — ховаю сама.

Вдома у батьків пахне хлібом, старими меблями і тихими розмовами, які ніхто не хоче починати першим.

Мама зустріла мене біля хвіртки. Тато — з порога. Ми обіймалися занадто довго. Наче намагалися надолужити всі роки, коли я казала «не хвилюйтесь, я зайнята».

За столом говорили про все — окрім того, що справді хотіли.

І тільки після третьої чашки чаю мама обережно сказала:

— Доню… тебе ж запросили на зустріч випускників? Там усі будуть.

Я зробила вигляд, що перевіряю телефон.

— Не хочу.

Тато зітхнув.

— Це ж десять років.

— І що? Я що, їх колекціоную?

Вони переглянулися. І я вже знала — розмова тільки починається.

Пізніше мама зайшла до кімнати, де я розкладала косметичні баночки на столі — просто щоб руки були зайняті.

— Аліно, ти ж завжди була сильна, — почала вона тихо. — І не можна все життя обходити людей стороною.

Я усміхнулася куточком губ.

— Я не обходжу. Я вибираю.

Вона сіла поруч.

— Ми знаємо… ти тоді багато через що пройшла.

«Тоді».

Так вони називали школу.

У шкільних спогадах я завжди… вище.
Вища за дівчат. Часто — і за хлопців.

Довгі ноги, які не знали, куди подіти. Плечі, яких соромилася.
І він — Вадим.

Не найгірший хлопець у світі. Не хуліган. Не відморозок.
Але з гострим язиком.

— Жирафа.
— Вежа.
— Ну як там погода там на горі?

Він умів це робити так, що всі сміялися.

І я теж.
Усміхалася.

Бо якщо не сміятися — доведеться показати, що боляче.

А боліло.

І найгірше було навіть не від слів.
А від того, як він дивився після них.

Так, ніби чекав, як я відреагую.
Так, ніби я йому була цікава.

І так, ніби він сам не знав — навіщо це робить.

А інші потім казали:

— Та ти йому подобаєшся. Не бачиш чи що?

Ні, не бачу. — В мені просто тихо добавлялася невпевненість.

Після школи я поїхала навчатися. Вперше за життя дивилася на себе в дзеркало не як на «високу дивну дівчину», а як на жінку. Тіло змінилося. Погляд зміцнів.

Я навчилась використовувати свою висоту.
Навчилась ставати прямо.
Навчилась бути… помітною.

І коли почала працювати, помітила:
жінки бояться старості.
А чоловіки — жінок, які знають собі ціну.

До мене  підходили, мене хотіли, мене поважали — іноді.

Але ніде я не відчувала такого липкого минулого, як у власному селі.

— Ти ж знаєш, що він теж приїде, — нарешті сказала мама.

Я застигла.

— Хто?

Вона подивилася на мене так, ніби я була знову підлітком.

— Він.

Мені не потрібно було імені.

Цей звук і так прожив під шкірою стільки років.

Вадим.

Ввечері ми розмовляли з татом на кухні. Він крутив у руках чашку.

— Я не змушую, — сказав він. — Але уникати людей — це не сила.

Я подивилась у вікно — темрява, ліхтар, тінь груші.

— А якщо я не хочу згадувати?

— Тоді закрий це. А не ховай.

Його слова були прості. Але вони боляче впали всередину.

Ніч я майже не спала.

Я згадувала, як ішла по шкільному коридору, а він ішов назустріч.
Як кидалося серце.
Як я ненавиділа те, що мені важливо — що він скаже.

І як після випускного він просто зник із мого життя.
Наче вирізали шмат.

І я залишилася з порожнечею, яку тоді навіть соромно було визнавати.

Я уявляла, яким він тепер став.
Чи змінився?
Чи все такий же — різкий, спокійний, небезпечний?

І чому — чорт забирай — мені це взагалі небайдуже?

Вранці я відкрила шафу й дістала чорну сукню.

Стриману. Облягаючу. Небезпечну.

Не для нього.
Для себе.

Мама нічого не сказала — тільки ледь помітно полегшено зітхнула.

Тато подивився з гордістю, яку намагався заховати.

— Не бійся, доню.

Я усміхнулась.

— Я не боюся.

Я просто готова.

Готова зустріти минуле — очима жінки, а не дівчинки, над якою сміються.

І якщо Вадим буде там…

То подивлюся йому прямо в очі.

І ні на сантиметр не відступлю.

Навіть якщо всередині все знову почне горіти.

Я завжди відчуваю погляди шкірою.

Не очима — саме шкірою. Вони ніби підіймаються маленькими мурашками, коли хтось дивиться надто довго, надто уважно, надто… жадібно.

І цього вечора — я відчула його ще до того, як побачила.

Вадим.

Вищий, ширший у плечах, ніж був колись.
Зі спокійним холодним обличчям — і теплом в очах, яке він намагався приховати.

Дарма.

Ми зустрілися поглядами — і всередині мене щось стиснулося.

Не ніжно.
Не романтично.

А гостро.
Як нігті, що раптово впиваються в долоню.

Я знала, що виглядаю ефектно.

Чорна сукня щільно облягала стегна. Тканина ніжно терлась об шкіру з кожним кроком. Волосся спадало вздовж ключиць. Я відчувала, як спина рівніє — не з демонстрації, а з інстинкту.

Я не тікатиму.

Наші тіла наближалися повільно, ніби ми йшли назустріч один одному крізь густий, теплий туман. Навколо хтось сміявся, хтось обіймався — але все це було фоном. Зайвим шумом.

Головним був він.

І те, як його погляд ковзав по мені.

Не нагло. Не хамські.