Любов, яку не забути

Розділ 1

Траса тяглася, як довга сіра стрічка, що губиться за обрієм, а я вже майже годину ловив себе на тому, що дивиться не на дорогу — а кудись крізь неї. Київські звички керувати на автоматі переслідували мене навіть тут, посеред полів, де кожна яма могла перевірити підвіску на міцність. Навігатор давно замовк. Дорогу я знав на пам’ять. Навіть запах — трохи пилу, трохи сирої землі, трохи весняного вітру — був таким знайомим, що від нього ставало спокійно.

Додому я не поспішав. Просто вже не було виправдань не їхати.

Мама подзвонила кілька днів тому — голос був звичним, трохи втомленим, але цього разу в ньому щось було ще. Ніби вона намагалася говорити легко, але між словами прослизала напруга.

— Приїдь, сину. Треба поговорити.

Вона не просила. Вона констатувала.

І я поїхав.

Село зустріло мене тишею, яка завжди здавалася не тишею, а окремою живою істотою. Вона сиділа на дахах, ховалася між деревах, лежала на городах, і здавалося, що варто заговорити — і вона озветься у відповідь.

Батьківський двір не змінився. Той самий виноград на арці біля хвіртки. Ті самі вицвілі дошки паркану. Хіба що груша виросла — майже закрила вікно кухні.

Мама зустріла мене на ґанку. З тими самими теплими очима, які могли дивитися так, що навіть дорослий чоловік почувався винним, хоч нічого не зробив. Вона обняла мене міцно, як завжди — і на секунду я забув, що між нами  вже давно стоїть щось невидиме.

— Схуд, — сказала вона замість «як ти».

— Робота, — знизав плечима.

Вона кивнула. Вірить чи просто не хоче лізти — не зрозумієш.

Тата на подвір’ї не було.

— Він у сараї. — тихо додала мама. — Як завжди.

Тато ніколи не любив зустрічати мене з порога. Вважав, що так «надто показово». Хоча насправді просто не вмів говорити про те, що важливо.

В сараї пахло деревиною, старим залізом і сіном. Тато сидів на перевернутому відрі й возився з якоюсь дошкою. Він не підвівся, коли я зайшов — тільки кинув короткий погляд.

— Приїхав.

— Приїхав.

Мовчанка затягнулася. Лише потім тато нарешті підняв голову і вдивився на мене довше ніж потрібно.

— Машину не ламай. Наші дороги не київські.

Це означало: радий, що ти тут.

Я лише кивнув.

Обід був тихий. Тиша тут завжди була третім за столом. Мама метушилася, підкладала мені більше, ніж я міг з’їсти. Тато говорив мало. Про погоду. Про сусіда, який знов щось збудував і тепер усім міряє. Про ремонт клубу.

Все — дрібниці.

А головне — невимовлене.

Я майже не торкався їжі. Мама помічала і зробила вигляд, що не помічає.

Першою не витримала вона.

— Завтра… — почала і зупинилась. — Завтра ввечері в клубі буде збір випускників. Десять років. Уявляєш?

Я не здригнувся. Просто поставив виделку на стіл.

— І?

— Та нічого, — занадто швидко відповіла вона. — Просто сказала.

Тато кашлянув.

— Багато хто приїде. Майже всі. Навіть ті, що давно по містах.

Навіть.

Це слово зависло в повітрі.

Я зробив ковток води. Серце відгукнулося неспокійним поштовхом, хоч я цього не показав.

— Мені дзвонили, я сказав, що подумаю.

— Ми  не наполягаємо, — сказала мама. — Просто… ти ж знаєш, як у нас. Тут новини швидше, ніж думки.

Я усміхнувся краєм губ. І раптом відчув, як у мене всередині повільно прокидається щось, що я роками ховав під роботою, звітами, зустрічами, холодними ранками Києва. Минуле. Невимовне. Непросте.

Ввечері я вийшов на подвір’я. Небо було темним і чистим. Зірки світили так яскраво, ніби знущалися з міської пітьми.

За парканом пройшли сусіди — голоси, сміх, чиїсь кроки. Імена, які я  пам’ятав. Десь заграла музика. Стара, сільська, трохи сумна.

І подумалося:
усі вони знають, що він повернувся.

І, можливо, вона теж.

Я не дозволив собі вимовити її ім’я навіть подумки.

Мама вийшла до нього з чашкою чаю.

— Ти ж розумієш… — почала тихо. — Ми не просто так тебе кликали.

Я  мовчав.

— Тут… — вона зупинилася, збираючись із силами. — Тут не все так просто, Вадиме. Багато чого сталося. Люди… не всі такі, як були. Ми також.

Я подивився на неї.
Очі. Втомлені. Тривожні.

— Що сталося?

Вона опустила погляд.

— Завтра поговоримо.

І пішла, залишивши після себе запах м’яти й недомовленості.

У ліжку я довго не міг заснути. Село дихало повільно. Десь гавкав пес. Десь закрилася хвіртка. Час плив.

Я лежав і думав про те, що повернувся не просто так. Що вдома — не тільки батьки, город і стара груша.

А ще — щось, від чого я колись поїхав.
І що тепер вже не відпустить.

Я  прокинувся рано — не тому, що хотів. Організм просто відмовився спати далі. У повітрі висіла напруга, як перед грозою. Я довго лежав, дивлячись у стелю, і ловив себе на тому, що не хочу  вставати. Не хочу  бачити людей. Не хочу відповідати на питання.

І водночас — хочу.

Бо всередині вже палало.

На кухні мама розливала чай. Тато мовчки чистив ніж — без потреби, просто щоб зайняти руки. Вони вдали, що ранок звичайний. Але погляди здавалися обережними, ніби вони ходили по тонкому льоду.

— Багато хто вже приїхав, — сказала мама. — Вчора сусідка казала.

Звичайна фраза. Але прозвучала вона так, ніби мала продовження.

Навіть ті, з ким у вас нерозв’язані історії.

Я зробив ковток чаю.

— І що? — коротко.

— Нічого. Просто кажу.

Тато підняв очі.

— Ти все одно туди підеш.

Не питання. Факт.

Я не відповів. Бо, можливо, тато мав рацію.

Вдень я вийшов прогулятися селом. Звичні хати. Нові паркани. Стара зупинка з облізлою фарбою. Дитячі голоси. Чужі й знайомі обличчя.

І — погляди.

Хтось махав рукою. Хтось усміхався. Хтось оцінював.
Деякі жінки затримували на мені  очі трохи довше, ніж варто.
А я ішов, наче крізь теплий, густий мед.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше