Глава 4.

Я знову була у автомобілі Святослава і сказати, що моєму розчаруванні не було меж,це просто нічого не сказати.

-Ти перервав нас на самому цікавому місці. Невже не можна було зачекати ще декілька секунд,-обурено говорю,а сама готова одразу ж розплакатися.

-Потрібно було поспішати,бо я попереджав тебе,що часу у нас небагато,-заводить він автомобіль.

Я йому не відповідаю,а мовчки намагаюся стримати сльози і привести емоції в порядок.

-Ну,не засмучуйся так. Ви ще зустрінетеся, я тобі обіцяю,-починає втішати мене дух свят,але мені від цього чомусь не легше. 

Проходить ще декілька хвилин і я нарешті опановую себе,втішаючи про себе,що насправді нічого поганого не сталося. 

-Скажи,а чому ти дав мені так мало часу,-звертаюся я до Святослава. А у голові вже намальовуються картини, що час данний мені прямо пропорційний добрим справам,що я зробила за рік. Або ще там чомусь,що залежить від мене.

-А хто тобі сказав, що це я вирішив?-відповідає на моє запитання дух свят,-І,до речі,те, що ти там тільки що собі надумала,неправда,-розбиває він у друзки мою теорію.

-Хто ж тоді?Поясни вже нарешті все,-благаю його,бо заплутуюсь у цьому всьому ще більше і більше.

-Зараз побачиш, думаю, що так буде краще,-задумливо відповідає той мені.

Я підіймаю голову, щоб подивитися,де ми і трохи лякаюся. При тому, що думала більше мене сьогодні нічого не здивує...

Ми просто підіймалися вгору, фактично летіли у повітрі. Сніжинки вдарялися у переднє скло,а навколо нічого не було, окрім повітря.

-Куди ми їдемо?-мій голос звучить ще досі перелякано. Думаю, що коли ця ніч закінчиться,то мені доведеться добряче полікувати нервову систему.

-Сказав же,що зараз побачиш. Ви люди такі нетерплячі,-бурмотить собі Святослав під ніс.

Здавалося, що я вже звикла до нього. Проте, його слова,що тільки що прозвучали, знову змусили мене задуматися. Він сказав слово "люди" явно не відносячи себе у цю категорію. Тоді х то ж він?

Хто такий дух свята? Оскільки,відповіді на мої думки він не сказав,то це означає, що я мушу сама здогадатися. Дійсно,чим ще було зайнятися у чорному BMW, який вже піднявся на десятки кілометрів над землею.

Не знаю чому,але в голову одразу прийшов письменник Микола Гоголь і його твір "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". Погодьтеся, те,що сьогодні зі мною сталося дуже схоже.

Переводжу погляд на Святослава і він закочує очі. Отже, знову не вгадала. Тоді, який ще у мене може бути дар, якщо вся моя інтуїція і логіка просто кульгає на всі руки і ноги.

Десь ще хвилин п'ятнадцять пройшло в тиші. Я перебирала в голові купу варіантів розвитку подій,а Святослав кермував. Правда,мою здогадку, що цього можна було і не робити, оскільки магія підіймала авто вгору, він проігнорував. 

Проте,в цьому не має ніякої біди. Ну любить чоловік чи це дух, трохи вдати з себе поважну і дуже відповідальну фігуру. І що з того? Хай це буде його найбільшим недоліком,а може і чеснотою.

-Виходь,-раптом звучить голос Святослава. Я оглянулася навколо і побачила, що ми вже дісталися хмар.

-Ти жартуєш?-запитую я його,бо не хочу стати млинцем від падіння з такої висоти.

-Не бійся,ти не впадеш,-спокійно відповідає мені дух свят. Звісно, йому легко говорити, він же дух. 

-Точно,-перепитую,бо раптом не зрозуміла або він забув мені сказати якусь важливу деталь.

-Іди вже,-закочує він вкотре очі за сьогодні.

Ну,що ж. Після скількох подій, думаю, що можу йому довіряти.Я відчиняю дверцята автомобіля і роблю крок у пустоту,приготувавшись до вільного падіння.

Проте, здавалося, що я ступаю по твердій землі,але білій і пухнастій. Скажу я вам, що ризик того був вартий,але я не знала куди мені йти далі. Повертаю голову назад,але там нічого і нікого не має. Отакої..він залишив мене одну посеред хмар. Хай ще тільки подадеться мені на очі,а я вже тоді з ним розберуся.

-Не варто сердитися,в цю ніч у нього багато справ і те, що він стільки часу був з тобою, дуже багато вартує,-чую я до болю знайомий голос.

-Бабусю..?Це ти?-повертаюся я по сторонах і справді її бачу.

Вона стоїть усміхнена,така ж,як я її пам'ятала. Тільки років на двадцять-тридцять молодше.

-Так,моя хороша,це я,-розкриває вона свої руки і я біжу швидко до неї, щоб міцно обійняти.

-Я так скучила,-шепочу їй в плече і бажаю, щоб ця хвилина не закінчувалася.

-І я,люба,але в нас небагато часу,а поговорити потрібно про багато чого,-відпускає вона мене з своїх обіймів.

-Угу, добре,-погоджуюся я з нею. Тому що, те, що сталося зі мною за останні декілька годин просто важко вмістити в голову. Навіть важко повірити, що все це було насправді. Єдине, що я вважала реальним,так це поцілунок з Романом, оскільки ще досі відчувала смак його губ і не забула цей запах..Кориця, жасмин і чоловічий тестостерон.

-Те, що ти прикликала до себе Святослава дуже серйозно і дуже добре, що я про це дізналася. З тобою раніше щось подібне траплялося?-пильно дивиться на мене бабуся,а я прикушую свою нижню губу, щоб пригадати все можливе і неможливе.

-Ні,це було вперше і сподіваюся, що востаннє,-говорю чисту правду,бо більше ворожити не збираюся.

-Це вже щось,-про щось задумується бабуся.

-Поясни,будь ласка,що це було і як уникнути такого в майбутньому,-беру її за руку, щоб нарешті почути відповідді на всі свої запитання.

-Гаразд, але приготуйся,бо розмова буде дуже довгою...

Виявилося, що в моєму роду були присутні мольфари,але один випадок,що стався з моєю далекою пращуркою,змусив нащадків зупинити свою діяльність. Начебто,дар передається,але користуватися ним не можна. Тому що, якусь його частину взяли в борг і, щоб тепер його віддати,має пройти певна кількість поколінь,що не чаклуватимуть.

Як я зрозуміла по розповіді бабусі, договір був укладений з не зовсім добрими силами,а тому, вони можуть втручатися і грати не по правилах. Так вони вперше спокусили мою бабусю,що, також, вирішила поворожити. А тепер і я потрапила в цю пастку. Проте,так як бабуся була знайома з духом свят,бо він її врятував перший раз,то вона його попросила подбати і про мене.