Епілог

Я прокинулася від того, що хтось торкається до мого плеча.

-Доню,доню, прокидайся,-долітають до моїх вух,слова мами.

-Що?-з просоня я підіймаю голову і не розумію,де знаходжуся.

-Моя бідолашна, замучена так і заснула на кухні,-бідкається моя мама,поки я розминаю м'язи,що болять від сну у зовсім не зручній позі.

-Іди ще доспи,бо тільки сьома година ранку,-відправляє мене з кухні.

-Ні,я вже виспалася. Я тільки переодягнувся і прийду тобі допоможу з сніданком,-іду я в свою кімнату,а далі до ванної, щоб вмитися.

В моїй голові зараз тільки одна думка,що було цієї ночі. Точніше це був сон чи реальність. Холодна вода трохи мене підбадьорює,але я ще не можу до кінця прийти в себе. Здається, що все те,що я пам'ятаю не тільки не можливе,але й повністю не реально. Проте, сумніви мене не залишають. Особливо тоді, коли повернувшись до своєї кімнати у шкафу,який відчинила, щоб взяти інші речі, я знаходжу червону сукню. На ній ще досі є пляма від коктейлю,що пролив на мене Роман.

А ще на ній залишився його запах..На секунду я прикриваю очі і згадую його дотики і поцілунок. Це все не може бути не справжнім. Тільки не він і тільки не ми.

Ще декілька хвилин я витрачаю на переодягання,а далі знову повертаюся на кухню. Мами я там не застаю. Скоріше всього, що вона пішла поратися по господарству. Ну,а я тим часом вимию посуд. Беруся прибирати все зі столу,але щось не тут не так. Не вважайте мене параноїком,але на нашому столі більше приборів,ніж людей у будинку. Ще дві миски зайві...

Це наштовхує мене на думку, що бабуся Марина з Святославом заходили все-таки у гості. Отже,все було насправді..а по-іншому і бути не могло. А далі залишається тільки зачекати два роки. Не дуже багато,але в цей момент здається вічністю.

Мама повертається на кухню,коли я вже встигаю все поприбирати. Далі ми готуємо разом сніданок,як у давні часи. Вся наша сім'я збирається за сніданком.

Раптом роздається стук у двері.

-Напевно це перші колядники,-робить припущення батько.

Я ж тим часом встаю,щоб відчинити двері і пустити коляду у наш будинок. Проте,за дверима мене чекає сюрприз.

Напевно ви вже здогадалися, що там стоїть Роман.

-Привіт,я тут заблукав і..,-застигає він на півслові, впізнаючи мене,-Це ти?

-Я..,-не можу відірвати від нього свого погляду. На вигляд він ще красивіший,ніж я пам'ятаю.

-Куди ти зникла?Я вже подумав, що це був просто сон,-приближається він ближче до мене.

-Я просто.. мені потрібно було піти,-не знаю, що сказати у виправдання. Думаю, що в моє ворожіння і інші події, що вчора сталися,він не повірить. А може і взагалі подумає, що я не сповна розуму. Тому, говорити всю правду не має сенсу. Принаймні,поки що..

-Доню,хто там,-виходить до нас мій батько.

-Це..Ем,тато, познайомся це Роман,-через хвилювання я не можу зв'язати слова до купи.

-Олександр Вікторович, батько Марії,-простягає свою руку Роману,мій тато. Напевно, він подумав, що це мій хлопець.

-Приємно познайомитися з вами,-тисне Роман руку навзаєм.

Що тут скажеш,чоловіки швидше находять спільну мову.

-Ну, доню,не ввічливо тримати гостя на порозі. Клич швидше його до столу, заодно з сім'єю познайом,-підморгує мені батько і йде,а я вже почервоніла.

Я повертаюся обличчям до Романа і вже хочу щось йому сказати,але він мене випереджає.

-Ти чула батька, не ввічливо тримати гостя на порозі,-починає рухатися він в глиб будинку,а я так і залишаюся стояти на місці.

Це все реально чи я досі сплю?

Рік по тому... На Різдво

Я стою біля вікна у білому платті і фаті, виглядаючи свого нареченого. Кажуть, що хто перший з пари побачить свою половину,той і буде головним у сім'ї. Правда,я стою тут не через це. Просто хвилююсь і шалено скучила за ним. Тому, хочу чим швидше його побачити.

-Доню, вони вже під'їжджають. Сідай швидко на подушку, щоб тебе не побачили раніше,ніж потрібно,-робить настанови мама,а я хоч і чемно сідаю, але не можу довго всидіти на одному місці.

Все в мені тремтить від хвилювання. Не кожен же день виходиш заміж...

Так,це сталося раніше і мені не довелося чекати ще два роки. Не знаю яким чином,але Роман знайшов мене на наступний день після моєї чарівної ночі перед Різдвом.  На всі мої запитання він просто казав, що заблукав,але я ж знаю, що такого не могло статися. Принаймні, без чийогось втручання.

Він зробив мені пропозицію через дев'ять місяців нашого спілкування. Ми вирішили одружитися на Різдво, тому що, його магія звела нас до купи.

А ще через рік на Різдво у нас народилася чудова донечка. Я назвала її Мариною в честь бабусі.

Від тоді це свято стало для нас дуже багато означати. Кожного року ми справляли його і дякували за те, що в нас є.

І кожен раз на свят вечір я ставила на стіл більше приборів, згадуючи духа свят і дякуючи йому за те, що він подарував мені кохання...

Щиро вірю,що Різдво Христове приготувало для кожного у цьому житті подарунки. Варто тільки вірити у диво і в магію цього дня. А свій подарунок я вже отримала.