Глава 3.

Я відчинила двері і зайшла в середину. Серце шалено калатало і одразу ж стало дуже гаряче. Навколо тривала якась вечірка,натовп людей танцював під безумний темп музики,а я до кінця не могла усвідомити,що тут роблю. Проте,одне я розуміла точно. Часу у мене обмаль,а мені ще судженого шукати. Хоча не так. Він сам має до мене підійти. Що ж, вже легше. Знімаю з себе накидку і прямую в протилежний бік зали,в пошуку більш тихішого місця.

Але я не встигла дійти і до половини своєї цілі,як врізалася в якогось чоловіка. Яким же було моє здивування, коли я побачила свого боса перед своїми очима. 

Не може бути! Тільки не він.

-Маріє?-трішки захмеліло запитує він.

-Так, Іван Степанович,це я,-напевно голос мій звучить зараз занадто розчаровано.

-Ну ну,на що ці формальності. Тим паче тут. Давай я принесу тобі випити, щоб ти розслабилася. Чекай я скоро,-прямує він в сторону бару,а я опускаю плечі.

Не повезло так не повезло.  Мені в подарунок дістався бабій.. Проте,я рано засмучувалася. Тому що, алкоголь прийшов до мене раніше,ніж керівник. Точніше він виявився на моїй чудовій сукні. А проляв його чоловік,який виглядав так прекрасно,що можна було йому все забути і пробачити. Проте,це не в моїх правилах,тим паче у нього на обличчі зовсім не сіяла маска вибачення.

-Якого..Вам, що не видно куди йти?-намагаюся я струсити з сукні залишки рідини, щоб плям на ній не побільшало.

-Вибачте,але ви самі на мене наскочили,-доволі приємний голос. Такий грубий чоловічий,але про що це я.

-Сама наскочила? Може ще й сама на себе коктейль вилила,-намагаюся тримати себе в руках,але це погано вдається. Тому, щоб не наговорити ще більше зайвого,я йду на пошуки вбиральні. Потрібно хоч трохи привести плаття в порядок, бо мені ж ще свого боса, точніше судженого розшукувати.

Приблизно десять хвилин пішло на те, щоб просушити плаття над сушкою у вбиральні. На диво,плями майже не залишилося і я могла спокійно повертатися у зал. Раптом,на моєму зап'ясті з'явився годинник. Скоріше всього, що це нагадування про час від Святослава. Тому що, він сам по собі був дивним,бо показував відлік часу,якого у мене залишилося небагато. Всього лише дві з половиною години. Годинник дивний,а те, що він сам виник не руці не дивно? Щось я не про те думаю.. Але вже як є.

Я відчиняю двері вбиральні і знову натикаюся на чоловіка, який і був причиною того, що я робила тут.

-Ви мене переслідуєте?-запитую я його доволі злосно. Напевно краще було б сказати щось інше,але час був втрачений.

-Я просто хотів переконатися, що з вами все добре,-також,не дуже ввічливо і дбайливо відповідає він мені.

-Не хвилюйтеся за мене. Через пляму на сукні у мене не буде депресії,-вже розважливіше кажу я. Не хочеться продовжувати собі псувати настрій у такий дивовижний вечір. І я б навіть сказала,загадковий.

-Ось,де ти поділася,-чую я збоку голос свого керівника,-О, Роман і ти тут,-оглядає він мого незнайомця.

-Ви знайомі?-запитую я цього Романа,як назвав його мій бос.

-Якщо знайомого можна назвати братом,то так,-скептично відповідає він мені і втрачаючи до мене будь-який інтерес, іде.

Ну і скатертина йому у дорогу. Іван Степанович вручає мені, якийсь напиток і веде до столику,де по його словами сидить одна компанія.

Але і тут не обійшлося без цього Романа... Нічого,настрій він мені вже ніяк не зможе зіпсувати. Хоча його щось та й портить. А саме не та компанії,не те місце і бос,що намагається розпускати свої лапки. Одним словом, мені нічого не залишається,як встати і піти.

Можливо не варто було пришвидшувати події і кликати свого судженого. Тому що, якщо це мій керівник, оскільки він одразу ж до мене підійшов,то я готова ще два роки зачекати. Він має змінитися,а інакше я не хочу біля нього мучитися. От подивіться. Я не встигла і десять кроків ступити,як він вже перемкнув свою увагу на іншу.

Мені потрібно на свіже повітря. Я виходжу через найближчий вихід і опиняюся на невеликій терасі,що трохи утеплюється,бо захищена склом.Присідаю на диван і намагаюся привести думки в голові у порядок,бо зараз там суцільна каша. Що не дивно, враховуючи події останніх двох годин. 

-Можна до вас?-вириває мене з думок, голос Романа.

-А якщо скажу, що ні,то ви підете?-підіймаю голову в його сторону і бачу, що в руках у нього два келихи вина,-Думаєте, що ще не до кінця зіпсували мою сукню,-намагаюся перевести в жарт свій сарказму через поганий настрій.

-Ні, звісно. Просто мені здається, що ми якось не правильно почали наше спілкування. Тому, пропоную зробити все ще раз. Я Роман,-ставить він келихи і простягає мені свою руку.

-Марія,-кладу свою мініатюрну долоню у його і він легко торкається її своїми вустами. Такий жест вже давно вийшов з моди,але від нього моє тіло всеодно пробило струмом.

-Приємно познайомитися з вами,-сідає він поруч і я згадую,як дихати.

-І мені,-видавлюю з себе усмішку,бо не хочу, щоб він звернув увагу на моє раптове хвилювання і швидке серцебиття.

-Ви дівчина мого брата,-запитує він, простягаючи мені келих червоного вина.

-Ні,я просто працюю у його компанії і ми тут випадково зустрілися,-роблю я один ковток і насолоджуюсь неймовірним смаком.

-Отже,ви працюєте на мене,-задоволено робить він висновок.

-Не розумію?-переводжу на нього свій погляд.

-Я власник компанії,а Ваня всього лише керівник,бо більше я нікому не довіряю,-говорить він те, що змушує мою щелепу злегка впасти.

-Ти зараз серйозно?-перепитую, бо ця новина просто не вкладається в мою голову.

-Так,я думав, що це не секрет. Хоч я й живу майже постійно за кордоном,але беру участь у самих важливих справах і угодах,-його слова змушують мене заспокоїтися. Він не буде мене звільняти через мою нещодавню поведінку,але вже ж має на це повноваження. Одним словом, варто тримати язик за зубами.

-Ні,я не знала. Можливо, тому що,не так давно працюю і моя посада не змушує мене постійно спілкуватися з керівництвом,- намагаюся я пояснити свою необізнаність нормально,а не так, щоб він подумав, що я поганий працівник.