Глава 2.

Я так і продовжую стояти у тій же позі, бо страх сковує мене в свої окови.

-Марино,любове моя,як я скучив,-чую ззаду незнайомий чоловічий голос,а потім ще і руки що обіймають мене за спиною.

Напевно це і приводить мене до тями. Тому що,я з криками різко відстрибую в сторону.

-Хто ви!-кричу, побачивши зовсім нормального чоловіка, який стоїть ошелешений від моїх дій. Правда, він трохи низенький, мабуть, мені по плече. Проте,з моїм метр п'ятдесят вісім,це і справді досить низько.

-Ти не Марина,-коротко констатує коротун. При цьому, виглядає трохи розчарованим,а ще кумедним. Тому,я розслабляюся і серце перестає так калатати у грудях.

-Я Марія,а ви хто?-намагаюся бути якомога ввічливішою. Можливо це мій далекий родич,а я його не тільки не впізнала та ще й налякалася,що не гарно.

-Марія.. Марія...А ти онучка,-запитально дивиться на мене, повністю ігноруючи моє запитання. І тут до мене доходить істина. Моб бабусю звати Марина,а я на неї страшно схожа. Ще й імена майже одинакові.

-Так,а ви знали мою бабусю?-перепитую чомусь,хоча це очевидно,але вже як є.

-Так,знав і дуже добре,-спокійно відповідає той мені і якось оцінююче оглядає,-Майже одинакові,-робить в голос свій висновок коротун.

-Ви про мене і бабусю?-знову запитую очевидні речі. Не знаю чому,але поряд з цим чоловіком мені не дуже комфортно.

-Угу,-хмикає він.

-А ви хто,-ігнорую його усмішку,що розплилася до самих вух.

-Той кого ти кликала,-говорить мені коротун щось зовсім незрозуміле.

-Я нікого не кликала..,-починаю заперечувати і різко зупиняюся,-Не може бути!-скрикую знову.

Ні,ні,ні. Що за халепа?Хто то такий?Він не може бути моїм нареченим.

-Ну, чому ж не можу,-начебто  прочитавши мої думки,каже коротун, що ще більше заводить мене у глухий кут.

А ще лякає...і добряче так.

-Так. Хватить цього всього,-заспокоюю я себе і прямую до цього пихатого чоловічка,-Або ти розказуєш хто такий і,що тут робиш. Або я зараз викличу поліцію,-тикаю в нього своїм пальцем. Тому що,не усвідомлюю чому біля нього у мене таке враження, наче мені варто тікати,але і все добре. Це двояке відчуття було для мене новим і геть не радісним.

-От тепер бачу, що ти її внучка. Я Святослав,давній знайомий Марини,-ім'я моєї бабусі він дуже наголосив.

-І що ти тут забув, Святослав,-ставлю руки в боки. Тому що,не дуже йому вірю. Моя бабуся померла рік тому у віці вісімдесят сім років. А цьому Святославові на вигляд приблизно п'ятдесят-шістдесят. З цього слідує висновок,що між ними велика різниця та й я його не пригадую. При тому, що бабуся жила з нами усе своє життя. Мені двадцять п'ять і я жодного разу цього Святослава не бачила.

-Як що?Ти мене покликала і я прийшов,-мені здавалося чи він вважає мене трохи дурненькою,але я реально не розумію, що взагалі коїться.

-Я тебе не кликала,-намагаюся йому пояснити, щоб він зрозумів нарешті.

-Кликала судженого вечеряти?-прискіпливо запитує він мене.

-Ем..так,але це ж..

-Такими речами не жартують,-говорить він так,наче я дитина,що засунула пальці в розетку,-Особливо з таким даром,-продовжує він казати те,що знову змушує мене здивуватися.

-Яким ще даром?-пошепки запитую.

-Одним із найсильніших. Проте,я так розумію, що Марина тобі про нього нічого не розповідала. Тому,мої слова тебе зараз тільки заплутають. Хоча він починає себе вже проявляти, оскільки будь хто не зміг мене прикликати. Що ж,так тому і бути. Я допоможу тобі в твоєму проханні і заодно прослідкую, щоб все пройшло добре. Підходить так тобі?-здається, що тільки що він наговорив просто якийсь набір слів. Тому що,я нічого не зрозуміла і все було схоже більше на те, що він просто ненормальний.

-Бери мене за руку,я перенесу тебе до судженого,- простягає він мені свою долоню, після того, як замість відповіді зустрівся з моїм мовчазним ступором. І скоріше всього розсудив його, як знак згоди, але це ж насправді не так. Тому,я з недовірою подивилася на нього і його руку.

-Що ти хочеш зараз зі мною зробити?-перепитую, бо мене ще з дитинства,як і напевно усіх дітей,вчили, що з незнайомцями не можна говорити,а тим паче іти кудись.

-Я ж тобі кажу, що хочу відвести до судженого,-голосніше говорить він,ніж до того,наче думає, що я його перший раз не почула.

-Хочеш сказати, що знаєш хто моя доля,-скептично запитую.

-Звісно. І в будь-якому випадку я тобі не нашкоджу. То що, підеш зі мною?-знову простягає свою руку до мене.

І, вважайте мене дурепою, але я беру його долоню. Чомусь все в мені всередині починає кричати, щоб я заспокоїлася. Більше того, повністю довірилася цьому чоловікові.

Правда, коли я взяла його за руку,то подумала, що ми вмить опинимося перед чоловіком, який,як казав коротун,мій суджений. Натомість, Святослав привів мене до автомобіля. Чорного BMW.Я взагалі то в машинах не дуже розуміюся,але цей знак точно знаю.

-Магії у сучасному світі доводиться пристосовуватися,-знову,наче читає мої думки, говорить Святослав, коли ми сідаємо до авто.

-То ти чаклун?-запитую, поки він заводить автомобіль.

-Я дух свят і на багато чого здатний,-тоном сповненим серйозності відповідає він мене. А це в свою чергу змушує мене задуматися над тим, що це можливо і правда?

Підтвердження того є ще те, що як тільки ми зрушили з місця,то одразу ж зупинилися. Тому що, опинилися різко в зовсім іншому місці.

А саме у Карпатах.. посеред гірськолижного курорту"Буковель". Я знала точно,що ми там,бо сюди ми з батьками приїжджали майже щороку, починаючи ще з дитинства.

Правда,це напевно швидко спрацював мій мозок від шоку,що буквально хвилину чи навіть секунду тому,ми були за десятки кілометрів звідси. От скажіть мені...якого це сталося?

І як взагалі?? Напевно моє здивування було повністю відображене на обличчі, оскільки, чоловік,що був до нього безпосередньо причетний,почав все пояснювати. Скоріше всього, подумавши, що я зараз закричу,вдарю його по голові і втечу. Можливо не все в цьому ж порядку,але хоч один пункт з вищесказаного буде виконано.