Глава 32

Весна прийшла непомітно.

Ще зовсім недавно я йшла засніженими вулицями, ховаючи руки в кишенях і намагаючись зрозуміти, кому можу довіряти. Тоді кожне повідомлення змушувало мене хвилюватися, кожна недомовленість боліла, а кожна зустріч могла перевернути моє життя догори дриґом.

Тепер усе було інакше.

Сніг давно розтанув, дерева вкрилися ніжною зеленню, а сонце заглядало у вікно моєї кімнати, ніби нагадувало, що життя не закінчується через розбите серце чи чужі помилки.

Сьогодні був наш випускний.

Я стояла перед дзеркалом у сукні, поправляючи волосся. Мама вже кілька разів заходила до кімнати, казала, яка я гарна, і щоразу намагалася приховати сльози.

— Ну що, випускнице, готова? — запитала вона, обіймаючи мене за плечі.

— Майже.

— Хвилюєшся?

Я усміхнулася й подивилася на своє відображення.

— Трохи. Просто дивно усвідомлювати, що все закінчується.

— Нічого не закінчується, доню. Просто починається щось нове.

Я міцно обійняла маму. Вона не знала всіх подробиць того, що відбувалося останніми місяцями, але завжди відчувала, коли мені було погано. Іноді мені навіть не потрібно було нічого пояснювати — вона просто була поруч.

Телефон завібрував на столі.

Макар: «Я вже чекаю. І так, я хвилююся більше за тебе».

Я засміялася й швидко відповіла:

Я: «Не вигадуй. Ти ж нічого не боїшся».

Макар: «Помиляєшся. Боюся, що ти сьогодні будеш настільки красивою, що я забуду всі слова».

Я відчула, як щоки вкрилися рум’янцем.

Я: «Тоді готуйся мовчати весь вечір».

Макар: «Якщо ти будеш поруч, я не проти».

Я притиснула телефон до грудей і усміхнулася.

Макар став для мене людиною, з якою я могла не вдавати, що все добре. Він не вимагав від мене забути минуле за один день, не змушував обирати між почуттями й довірою. Він просто залишався поруч.

І саме тому я хотіла бути з ним.

Не через Діму. Не через образу. Не для того, щоб комусь щось довести.

А тому, що моє серце поступово знайшло спокій біля людини, від якої я цього зовсім не очікувала.

Коли я приїхала на випускний, подвір’я школи було прикрашене квітами й стрічками. Усюди лунали голоси, сміх, клацання фотоапаратів. Однокласники обіймалися, фотографувалися й обіцяли одне одному не втрачати зв’язок.

Софія помітила мене першою.

— Катю!

Вона підбігла й обійняла мене так міцно, що я ледве втрималася на ногах.

— Господи, яка ж ти красуня! — вигукнула вона. — Я зараз заплачу!

— Тільки не починай, бо я теж.

— Я не плачу. Це просто очі щось роблять.

Ми засміялися.

Поруч стояли мама, Аліна та бабуся Діми. Вони теж прийшли привітати нас із цим днем. Я була рада бачити знайомі обличчя, адже за останні місяці вони стали свідками стількох подій, що здавалося, ніби ми пережили разом ціле життя.

І тоді я побачила Макара.

Він стояв трохи осторонь, у святковому одязі, тримаючи в руках невеликий букет. Коли наші погляди зустрілися, він на мить завмер.

А потім усміхнувся.

Я пішла до нього, намагаючись не показувати, наскільки сильно калатає моє серце.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт.

Макар простягнув мені квіти.

— Це тобі.

— Дякую. Вони прекрасні.

— Не такі прекрасні, як ти.

— Ти ж обіцяв забути всі слова, — нагадала я.

— Я ще навіть не починав.

Він усміхнувся, а я не втрималася й обійняла його. Макар обережно пригорнув мене до себе, і на кілька секунд навколишній шум ніби зник.

— Ти хвилюєшся? — запитав він, відсторонившись.

— Трохи.

— Через випускний?

Я подивилася йому в очі.

— Через те, що попереду багато невідомого.

Він узяв мене за руку.

— Тоді будемо розбиратися з усім поступово. Не обіцяю, що завжди знатиму правильні відповіді. Але обіцяю не змушувати тебе здогадуватися, що в мене на душі.

Я стиснула його пальці.

— Саме цього мені й хочеться.

Церемонія почалася, і ми всі зібралися біля сцени.

Лунали промови вчителів, слова подяки, жарти про шкільні роки. Хтось плакав, хтось сміявся, а хтось уже планував майбутнє.

Я дивилася на людей навколо й думала про те, як сильно змінилася за цей час.

Колись я вірила, що якщо людина кохає, то цього достатньо. Тепер розуміла: почуття важливі, але без чесності вони можуть завдавати болю. Не можна побудувати стосунки лише на красивих словах, якщо за ними ховаються таємниці.

Я не перестала вірити в кохання.

Просто навчилася не забувати про себе.

Коли оголосили наші імена, ми з Софією обнялися так, ніби попрощатися зі школою було найскладнішим випробуванням у світі. Потім були фотографії, сміх, обійми з учителями й нескінченні побажання.

А тоді я побачила Діму.

Він стояв біля Марти.

Вони не трималися за руки напоказ і не намагалися привернути до себе увагу. Діма щось тихо говорив їй, а Марта слухала. Коли вона усміхнулася, він подивився на неї з такою ніжністю, якої я раніше не помічала.

Марта першою побачила мене й легенько кивнула.

Я відповіла усмішкою.

Діма теж подивився в мій бік. На мить наші погляди зустрілися, і я відчула знайомий щем у грудях. Минуле не зникає тільки тому, що ми вирішили рухатися далі.

Він підійшов до мене, коли Макар відійшов допомогти Софії з фотографіями.

— Привіт, Катю.

— Привіт.

Діма нервово провів рукою по волоссю.

— Ти сьогодні дуже гарна.

— Дякую.

Між нами зависла тиша. Колись я боялася таких пауз, бо думала, що вони означають кінець. Тепер я розуміла: іноді людям просто потрібно прийняти, що все вже не буде так, як раніше.

— Я хотів сказати тобі дещо, — нарешті промовив Діма.

Я мовчки чекала.

— Я довго думав про все, що сталося. Про те, як поводився з тобою, як не говорив правди, як дозволяв минулому керувати моїми вчинками. І зрозумів, що не можу постійно виправдовуватися тим, що мені було важко.