Глава 31

Я прокинулася ще до будильника.

У голові крутилися слова з останнього повідомлення: «Якщо хочеш дізнатися, хто насправді почав усю цю історію, ти маєш почути правду від мене».

Сьогодні все мало закінчитися. Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

Я взяла телефон і перечитала повідомлення ще раз. Старий будинок біля парку. Шоста вечора. Прийти самій.

Але я не збиралася ризикувати. Після всього, що сталося, я вже зрозуміла: людина, яка ховається за невідомим номером, може мати власні причини для всього цього.

Я написала Софії.

— Ти вже прокинулася? — запитала вона, щойно відповіла на дзвінок.

— Так. Нам потрібно поговорити.

— Знову повідомлення?

— Так. Ця людина призначила зустріч на сьогодні. Каже, що розповість, хто почав усю історію.

Софія кілька секунд мовчала.

— Катю, ти ж не збираєшся йти сама?

— Ні. Я хочу, щоб ти була поруч. Але спочатку мені потрібно поговорити з Дімою, Макаром і Мартою. Якщо ми хочемо нарешті розібратися, то маємо знати все, що їм відомо.

— Добре. Тільки пообіцяй, що не підеш на зустріч із незнайомцем без мене чи іншої людини, якій довіряєш.

— Обіцяю.

Я поклала телефон і почала збиратися до школи.

Уперше за останні тижні я відчувала не лише страх. Усередині з'явилася рішучість. Я більше не хотіла дозволяти чужим повідомленням керувати моїм життям.

Якщо правда справді існувала, я мала її почути.

Навіть якщо вона розіб'є мої останні надії.

Після уроків ми зустрілися в невеликому кафе неподалік від школи. Я, Софія, Діма, Макар і Марта.

Усі виглядали напруженими. Марта сиділа біля вікна й постійно дивилася на вулицю. Діма мовчав, а Макар крутив у руках паперову серветку.

Я першою порушила тишу.

— Ми зібралися тут, щоб нарешті розповісти одне одному все. Без брехні, без недомовок і без виправдань. Я більше не хочу дізнаватися правду з повідомлень невідомих людей.

— Я згоден, — тихо сказав Діма.

Він подивився на Марту.

— Я хочу почати з тебе. Мені потрібно вибачитися.

Марта підняла голову.

— За що саме?

Діма ковтнув повітря.

— За те, що звинуватив тебе, не вислухавши. За те, що повірив чужим словам, а не людині, яку знав. І за те, що змусив тебе почуватися винною, хоча сам навіть не спробував дізнатися правду.

Марта опустила очі.

— Ти зробив мені боляче, Дімо. Я довго думала, що, можливо, справді в чомусь винна. А потім зрозуміла, що ти просто не хотів мене слухати.

— Я знаю. І не прошу тебе відразу пробачити мене.

— Добре, — відповіла вона. — Бо я поки не готова.

Діма кивнув.

Я помітила, як він стиснув руки під столом, але нічого не сказав. Принаймні цього разу він не намагався переконати всіх, що заслуговує на прощення.

Тоді заговорив Макар.

— Я теж маю вибачитися. Я знав, що Каріна могла перекрутити ситуацію, але через власну образу на Діму не зробив достатньо, щоб усе з'ясувати. Я дозволив нашій сварці зруйнувати не лише нашу дружбу, а й життя інших людей.

— Ти міг сказати мені правду, — тихо відповів Діма.

— Міг. Але не сказав. І це моя відповідальність.

Діма простягнув йому руку.

Макар подивився на неї, а потім потиснув.

Це не було миттєвим поверненням старої дружби. Але я відчула, що вперше за довгий час вони справді почали чути одне одного.

Марта дістала з сумки стару фотографію.

— Я принесла це, бо думаю, що вона допоможе нам зрозуміти, з чого все почалося.

На фотографії ми побачили молодших Діму й Макара, Марту та Каріну. Вони стояли разом і сміялися. Здавалося, тоді ніщо не могло їх роз'єднати.

На звороті був напис:

«Справжні друзі завжди дізнаються правду».

Я провела пальцем по вицвілих літерах.

— Чому ти сказала, що Каріна знала все заздалегідь?

Марта повернула фотографію до себе.

— Тому що це її почерк. Вона написала ці слова незадовго до того, як ми всі перестали спілкуватися.

Діма насупився.

— Але до чого тут Каріна? Вона вже зізналася, що перекрутила повідомлення, аби ми з Макаром посварилися.

— Вона зізналася лише в частині правди, — відповіла Марта. — Я довго не розуміла, навіщо їй було це робити. Тепер думаю, що справа була не тільки в ревнощах.

— У чому ж іще? — запитала Софія.

Марта глибоко вдихнула.

— Каріна боялася, що ми дізнаємося про її власну брехню.

Усі замовкли.

— Яку брехню? — запитав Макар.

Марта подивилася на Діму.

— Тоді, коли ти звинуватив мене, Каріна сказала тобі, що я розповіла іншим про твою особисту справу. Але саме вона першою почала поширювати чутки. Вона розповідала різним людям, що ти нібито говорив погані речі про Макара. А Макару казала, що Діма вважає його зрадником.

Діма зблід.

— Тобто вона навмисно налаштовувала нас одне проти одного?

— Так. Вона хотіла, щоб ви перестали спілкуватися. Їй здавалося, що тоді ніхто не зможе викрити її брехню.

Я подивилася на фотографію й відчула сум.

— Але навіщо їй було руйнувати вашу дружбу?

Марта відповіла не відразу.

— Каріна боялася залишитися осторонь. Вона бачила, наскільки близькими були Діма й Макар. Їй здавалося, що для них вона завжди буде лише подругою, яка стоїть поруч, але ніколи не стане такою важливою, як вони одне для одного. Замість того щоб поговорити про свої почуття, вона вирішила втрутитися.

— І через це постраждали всі, — тихо промовив Макар.

— Так, — відповіла Марта. — Але це не виправдовує її вчинків.

Я мовчала, намагаючись усе осмислити.

Тепер багато чого ставало зрозумілим. Каріна не просто помилилася одного разу. Вона створювала ситуації, перекручувала слова й дозволяла іншим звинувачувати одне одного, аби ніхто не поставив запитань їй самій.

Але залишалося ще одне.

Невідомий номер.