Глава 28

.«Доброго ранку. Як ти сьогодні?»

Я усміхнулася, дивлячись на екран телефона. Здавалося б, звичайні слова, але чомусь саме вони змушували мене почуватися трохи краще. Макар не питав, чи пробачила я Діму, не намагався переконати мене, що все налагодиться. Він просто цікавився, як я.

Іноді саме цього й не вистачає — щоб хтось просто був поруч.

«Доброго. Уже краще», — відповіла я.

За кілька секунд прийшло нове повідомлення.

«Тоді, може, після уроків прогуляємося? Якщо захочеш».

«Захочу».

Я відклала телефон і почала збиратися до школи. Та щойно вийшла з кімнати, мама уважно подивилася на мене.

— Ти сьогодні якась інша.

— У якому сенсі?

— Не знаю. Ніби трохи спокійніша.

Я знизала плечима й сіла за стіл.

— Просто намагаюся не думати про те, що не можу змінити.

Мама нічого не відповіла, лише лагідно усміхнулася. Мабуть, вона розуміла, що я ще не готова розповісти їй усе.

А я й сама не знала, що відчуваю.

Діма досі був у моїх думках. Я згадувала наші розмови, його погляд, моменти, коли мені здавалося, що між нами немає жодних таємниць. Але щоразу, коли я починала сумувати за ним, перед очима з'являлися всі ті повідомлення, невиконані обіцянки й день, коли я майже годину чекала його в кафе.

Він не прийшов.

І жодні пояснення не могли змусити мене забути, як боляче мені тоді було.

У школі я побачила Макара біля входу. Він стояв, засунувши руки в кишені куртки, і розмовляв із кимось із хлопців. Коли помітив мене, одразу попрощався з ними й підійшов.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Ти сьогодні усміхаєшся.

— А що, мені не можна?

— Можна. Навіть дуже, — він усміхнувся у відповідь. — Тобі пасує.

Я відчула, як щоки починають горіти, і швидко відвела погляд.

— Не починай із самого ранку.

— Добре, мовчу.

Ми разом зайшли до школи. У коридорі було шумно, усі кудись поспішали, хтось голосно сміявся, хтось повторював домашнє завдання. Звичайний день, який нічим не відрізнявся від інших.

Але для мене він справді здавався трохи легшим.

На перерві до мене підійшла Софія.

— Ну що, бачу, ви з Макаром знову разом прийшли.

— Ми просто йшли в одному напрямку.

— Катю, я тебе знаю.

— І що ти хочеш цим сказати?

Софія хитро примружилася.

— Нічого. Просто давно не бачила, щоб ти так усміхалася.

Я закотила очі, але стримати усмішку не змогла.

— Він хороший.

— Я знаю.

— І з ним мені спокійно.

Софія стала серйознішою.

— Тоді не поспішай. Не потрібно нічого вирішувати тільки тому, що тобі боляче через Діму. Дай собі час зрозуміти, чого ти насправді хочеш.

Я кивнула.

Саме цього я й боялася. Раптом Макар був для мене лише способом забути Діму? Раптом я просто хапалася за людину, яка не завдавала мені болю?

Але коли я дивилася на Макара, то не відчувала, що він лише заміна. Мені подобалося проводити з ним час, слухати його жарти, говорити про дрібниці. Поруч із ним я не боялася кожного нового повідомлення й не чекала, що ось-ось відкриється ще одна таємниця.

Можливо, саме так і повинно бути.

Після уроків Макар чекав мене біля виходу.

— Ну що, готова до прогулянки?

— А куди йдемо?

— Це секрет.

— Терпіти не можу секретів, — вирвалося в мене.

Макар одразу перестав усміхатися.

Я зрозуміла, що сказала, і опустила очі.

— Вибач. Я не хотіла…

— Усе нормально, Кать. Тоді без секретів. Підемо в парк, купимо щось гаряче й просто погуляємо. Підійде?

Я подивилася на нього й тихо засміялася.

— Ідеально.

Ми рушили вулицею. Сніг усе ще лежав уздовж доріг, а на деревах блищали крижані гілки. Повітря було холодним, але приємним. Макар ішов поруч, час від часу розповідаючи щось кумедне про школу.

Я слухала його й ловила себе на думці, що вперше за довгий час не прокручую в голові розмови з Дімою.

Біля невеликої кав'ярні ми взяли гарячий шоколад і пішли до парку. Макар розповідав про свої плани на канікули, а я жартувала, що він навряд чи виконає хоча б половину з них.

— Ти мені не віриш? — удавано обурився він.

— Я тебе вже трохи знаю.

— Оце так. А я думав, що маю бездоганну репутацію.

— Ти серйозно?

Ми засміялися.

І раптом я помітила, що за кілька годин жодного разу не перевірила телефон.

Для мене це було незвично.

Я дістала його з кишені й побачила кілька пропущених повідомлень.

Від Діми.

Перше було коротким:

«Катю, нам потрібно поговорити».

Друге прийшло трохи пізніше:

«Я сьогодні зустрінуся з Макаром».

А третє змусило мене зупинитися:

«Я хочу попросити в нього пробачення. За все, що зробив».

Я перечитала повідомлення кілька разів.

— Щось сталося? — запитав Макар.

Я вагалася, але зрештою простягнула йому телефон.

Він прочитав повідомлення, і його обличчя змінилося.

— Він справді хоче зустрітися?

— Схоже на те.

Макар повернув мені телефон.

— Я давно хотів із ним поговорити. Не знаю, чи зможу пробачити йому все одразу, але вислухати можу.

— Ти не зобов'язаний.

— Знаю, — відповів він. — Але ми колись були найкращими друзями. І я не хочу все життя носити в собі цю образу.

Я подивилася на нього з повагою. Попри те, що Діма зробив йому боляче, Макар не прагнув помститися. Він просто хотів розібратися з минулим.

— Ти сильніший, ніж думаєш, — тихо сказала я.

Макар усміхнувся.

— А ти сильніша, ніж показуєш.

Я нічого не відповіла, бо ці слова несподівано торкнулися чогось глибокого всередині.

Того вечора Діма й Макар зустрілися біля спортивного майданчика, де колись проводили разом майже кожен вечір.

Макар розповів мені про це пізніше, але деякі його слова я запам'ятала назавжди.