Глава 27

Я майже не спала цієї ночі.

Повідомлення з невідомого номера не виходило в мене з голови. Я кілька разів відкривала його, перечитувала адресу й час зустрічі, а потім відкладала телефон, переконуючи себе, що не повинна нікуди йти.

Але цікавість перемагала страх.

Я хотіла знати правду. Не ту, яку Діма вирішував розповісти мені маленькими частинами, а всю. Я втомилася бути людиною, яка дізнається про чуже минуле від незнайомців.

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. За вікном знову падав сніг, але цього разу він був тихим і спокійним. Я довго дивилася на біле подвір'я, а потім узяла телефон.

Від Діми було повідомлення.

«Доброго ранку. Я знаю, що ти, мабуть, досі злишся на мене. Але я хочу все виправити. Будь ласка, не віддаляйся від мене».

Я прочитала його й сумно посміхнулася.

Якби він тільки знав, наскільки сильно я вже втомилася від усього цього.

Я не відповіла.

Сьогодні я мала зустрітися з незнайомцем. І хоча розуміла, що це може бути помилкою, усе одно вирішила піти. Я не збиралася мовчки чекати, поки інші вирішать, яку правду мені можна знати.

Зустріч була призначена на третю годину дня біля старого парку. Я прийшла трохи раніше й зупинилася біля лавки, озираючись навколо.

Людей було небагато. Кілька перехожих поспішали додому, а неподалік двоє дітей гралися зі снігом.

Я дістала телефон і ще раз перевірила повідомлення.

— Катя?

Я різко обернулася.

Переді мною стояла дівчина приблизно мого віку. Темне волосся, чорна куртка, уважний погляд. Спочатку я не зрозуміла, хто це, але за мить упізнала її.

Каріна.

Я бачила її раніше, але ніколи не розмовляла з нею по-справжньому.

— Це ти мені писала? — запитала я.

Вона кивнула.

— Так. Нам потрібно поговорити.

— Тоді говори. Що ти знаєш про Діму? І чому всі постійно натякають на якусь таємницю?

Каріна опустила очі.

— Я не надсилала тобі всіх тих повідомлень, Катю.

Я здивовано подивилася на неї.

— Що?

— Я справді знаю дещо про минуле Діми. Але фотографії й повідомлення з погрозами — це не моя робота. Я теж не знаю, хто це робить.

— Чому я маю тобі вірити?

Каріна гірко посміхнулася.

— Не повинна. Я сама винна в тому, що тепер тобі важко довіряти людям. Але я хочу хоча б раз розповісти все чесно.

Ми сіли на лавку. Я схрестила руки на грудях, очікуючи на її пояснення.

Каріна довго мовчала, а потім нарешті заговорила.

— Колись я була дуже близька з Дімою. Ми багато спілкувалися, і я знала про нього майже все. Тоді ж він дружив із Макаром. Вони були нерозлучними, і я іноді почувалася зайвою поруч із ними.

— Ти через це посварила їх?

Вона здригнулася.

— Частково. Я ревнувала до їхньої дружби. Мені здавалося, що Діма завжди обиратиме Макара, що б не сталося. І я зробила те, про що потім дуже шкодувала.

— Що саме?

Каріна опустила голову.

— Я показала Дімі переписку й сказала, що Макар говорив про нього погані речі. Але я не розповіла, що вирвала повідомлення з контексту. Деякі слова були сказані зовсім про інше. Я знала, що Діма неправильно їх зрозуміє, але тоді мені було байдуже.

Я відчула, як усередині все стиснулося.

— Тобто ти навмисно змусила його думати, що найкращий друг його зрадив?

— Так.

Каріна витерла очі рукавом.

— Я думала, що після їхньої сварки Діма стане більше спілкуватися зі мною. Але стало тільки гірше. Він змінився, почав віддалятися від усіх. А коли зрозумів, що я приховала правду, перестав мені довіряти.

— І ти досі не вибачилася перед Макаром?

— Я намагалася. Але він не хотів мене слухати. І я його розумію.

Я дивилася на Каріну й не знала, що відчувати. З одного боку, мені було шкода її, бо вона явно шкодувала про свій вчинок. З іншого — я не могла зрозуміти, як можна навмисно зруйнувати дружбу двох людей лише через ревнощі.

— А та людина, про яку Діма мені писав? Та, що постраждала через його помилку? Хто це?

Каріна зблідла.

Вона різко подивилася на мене, ніби я сказала щось, чого не мала знати.

— Він уже розповів тобі про це?

— Ні. Лише сказав, що через нього постраждала ще одна людина.

Каріна на мить заплющила очі.

— Тоді він і справді ще не розповів тобі всього.

— Каріно, будь ласка. Я більше не можу жити серед цих таємниць.

Вона довго дивилася на сніг під ногами, а потім тихо промовила:

— Після сварки з Макаром Діма дуже змінився. Він став замкнутим, нікого не підпускав до себе. Одного разу він розповів мені про одну ситуацію, у якій повівся неправильно. Він довірився не тій людині й зробив висновок, через який постраждала дівчина.

— Яка дівчина?

Каріна підняла на мене очі.

— Її звали Марта.

Це ім'я нічого мені не говорило.

— Що з нею сталося?

— Діма був переконаний, що Марта розповіла іншим його особисту таємницю. Він перестав із нею спілкуватися, сказав багато образливих речей і навіть не дав їй пояснити свою сторону. Пізніше з'ясувалося, що він помилявся. Але на той момент Марта вже поїхала, і вони більше не бачилися.

— А до чого тут Каріна?

Вона відвела погляд.

— Я знала Марту. І я знала, що вона не винна.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Ти знала правду й нічого не сказала?

— Тоді я боялася зізнатися, що сама була причетна до тих чуток. Я вже зруйнувала дружбу Діми з Макаром і не хотіла, щоб він дізнався, що я знову втрутилася в його життя. Я переконувала себе, що краще мовчати.

Я повільно підвелася.

— Тобто через твоє мовчання Діма втратив ще одну людину?

— Так, — прошепотіла Каріна. — І я дуже шкодую про це.

Мені хотілося злитися на неї, кричати, вимагати пояснень. Але я бачила, що вона й сама не може спокійно говорити про минуле.