Глава 26

Цієї ночі я майже не спала.

Я постійно переверталася з боку на бік, ховала обличчя в подушку й намагалася викинути з голови думки про Діму. Але нічого не допомагало. Щоразу, коли я заплющувала очі, переді мною з'являлося порожнє місце навпроти мене в кафе.

Я пам'ятала, як дивилася на двері й чекала, що ось-ось побачу його. Як зігрівала руки об чашку гарячого чаю. Як писала йому повідомлення, а він мовчав.

І найгірше було те, що навіть зараз я хвилювалася за нього.

Мені хотілося вірити, що в нього була поважна причина. Що він не хотів завдавати мені болю. Що все, що між нами відбувалося останнім часом, можна якось виправити.

Але я втомилася.

Втомилася чекати. Втомилася здогадуватися. Втомилася вдавати, що мені не боляче, коли насправді всередині все розривалося на частини.

Я потягнулася до телефона. Було ще рано, але я знала, що вже не засну.

Відкрила наше листування з Дімою й почала перечитувати старі повідомлення.

Колись усе було інакше.

Він писав мені зранку, запитував, як я спала, бажав гарного дня. Надсилав якісь дурні відео, через які я сміялася посеред ночі. Міг написати просто тому, що скучив.

А тепер я могла годинами дивитися на екран і чекати хоча б одного слова.

Я зупинилася на його старому повідомленні:

«Я не хочу, щоб ти колись сумнівалася в тому, що ти для мене важлива».

По моїх щоках покотилися сльози.

— То чому я зараз почуваюся так, ніби мене взагалі немає у твоєму житті? — прошепотіла я.

Я притиснула телефон до грудей і заплакала.

Мені було боляче не тільки через те, що Діма не прийшов. Мені було боляче через усі наші спогади, які тепер ніби втратили значення. Через те, що я досі пам'ятала кожне його добре слово, хоча він, здається, навіть не уявляв, скільки болю завдавав мені своїм мовчанням.

Я не хотіла його ненавидіти.

Я хотіла просто перестати так сильно його любити.

Але як це зробити, якщо серце все ще стискається щоразу, коли на екрані з'являється його ім'я?

Коли мама зайшла до моєї кімнати, я швидко витерла сльози.

— Катю, ти вже прокинулася? — запитала вона, зупинившись біля дверей.

— Так.

Мама підійшла ближче й сіла поруч на ліжко.

— Ти плакала?

Я похитала головою, але голос мене видав.

— Ні…

— Доню, подивися на мене.

Я повільно підняла очі.

Мама нічого не сказала, лише обійняла мене. І цього виявилося достатньо, щоб я знову розплакалася.

Я притулилася до неї, як маленька дитина, і вже не намагалася приховувати свої почуття.

— Мамо, чому так боляче? — прошепотіла я. — Я ж нічого поганого не зробила. Чому я постійно плачу через нього?

Вона погладила мене по волоссю.

— Я не знаю, що між вами сталося, доню. Але знаю одне: ти не повинна доводити комусь, що заслуговуєш на любов.

— А якщо я сама все зіпсувала?

— Ти можеш помилятися, як і будь-яка людина. Але стосунки — це не лише відповідальність однієї людини. Якщо між вами є проблема, ви обоє маєте хотіти її вирішити.

Я мовчала, слухаючи маму.

— І ще, Катю. Не дозволяй страху втратити когось змусити тебе забути про себе.

Я міцніше обійняла її.

— Я просто хочу, щоб усе було як раніше.

— Я розумію, сонечко.

— Я хочу, щоб він знову писав мені, щоб ми розмовляли, сміялися… Щоб я не боялася, що завтра він знову зникне.

Мама поцілувала мене в чоло.

— Тоді дай собі трохи часу. Не змушуй себе сьогодні вирішувати все.

Коли вона вийшла, я ще довго сиділа на ліжку. Мені стало трохи легше, але біль нікуди не зник.

Я знала, що мама має рацію. Просто поки що не розуміла, як перестати чекати на людину, яка стала для мене такою важливою.

Ближче до обіду мені написала Софія.

Софія: «Ти як? Учора ти була зовсім не схожа на себе».

Я подивилася на повідомлення й почала друкувати.

Я: «Погано. Я майже не спала».

Софія: «Через Діму?»

Я: «Так. Я не розумію, що відбувається. Він пише, що хоче розповісти правду, а потім не приходить. І тепер знову згадує Каріну».

Софія відповіла майже одразу.

Софія: «Катю, я дуже хочу, щоб ти нарешті перестала мучити себе через його вчинки. Ти заслуговуєш на чесність».

Я: «Я знаю. Але я все одно хочу почути пояснення саме від нього».

Софія: «Тоді почуй. Але не дозволяй йому знову заплутати тебе красивими словами. Дивись на те, що він робить».

Я відклала телефон.

Софія завжди вміла говорити речі, які я сама боялася визнати.

Я знала, що вона хоче мене захистити. Але частина мене все ще сподівалася, що Діма зможе пояснити все так, щоб я нарешті перестала відчувати цей біль.

І я ненавиділа себе за те, що продовжувала на це сподіватися.

Увечері я вирішила вийти на коротку прогулянку. Мені потрібно було провітрити голову, побути на самоті й хоч ненадовго перестати думати про все, що сталося.

Сніг майже перестав падати, але надворі все ще було холодно. Я йшла знайомою вулицею, дивлячись собі під ноги, коли раптом почула своє ім'я.

— Катю!

Я зупинилася.

Позаду стояв Макар.

Він швидко підійшов до мене й уважно подивився в обличчя.

— Ти плакала?

— Ні, — автоматично відповіла я.

— Катю…

Я відвела погляд.

— Добре. Плакала.

Макар нічого не запитував кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Ходімо трохи пройдемося?

Я кивнула.

Ми йшли поруч, і спочатку я не хотіла говорити. Макар не тиснув на мене, не намагався витягнути з мене слова. Просто був поруч.

І саме через це я раптом відчула, що більше не можу тримати все в собі.

— Я не розумію, чому він так зі мною, — сказала я, дивлячись на засніжений тротуар. — Я намагалася його зрозуміти. Навіть коли він перестав мені довіряти, навіть коли мовчав. Я все одно думала, що він просто заплутався.