Глава 24

Я прокинулася від сильного вітру, який бив у вікно. За склом знову була справжня зимова хуртовина. Сніг падав великими пластівцями, засипаючи дороги, дерева й дахи будинків. Здавалося, ніби весь світ зник під білою ковдрою.

Я потягнулася до телефону й побачила повідомлення від Діми, яке він написав ще вчора.

«Будь ласка, зустрінься зі мною завтра. Ти маєш знати правду».

Я довго дивилася на екран. Після всього, що між нами сталося, я не знала, чого очікувати від цієї зустрічі. Мені було страшно почути щось погане, але ще більше я боялася залишитися без відповідей.

Сьогодні я мала йти до школи, проте вирішила не йти. Я хотіла зустрітися з Дімою й нарешті розібратися в тому, що відбувалося між нами.

Я встала з ліжка, одягнулася, зробила легкий макіяж і почала збиратися. Надягнула теплу куртку, обмотала шию шарфом і натягнула шапку. Перед виходом написала Софії, що сьогодні мене не буде.

— Ти захворіла? — одразу запитала вона.

— Ні. Просто маю зустрітися з Дімою.

— Катю, ти впевнена, що хочеш цього?

— Не знаю, Софіє. Але мені потрібно з ним поговорити.

— Добре. Тільки, будь ласка, бережи себе. І напиши мені, коли все закінчиться.

— Добре, обіцяю.

Я сховала телефон у кишеню й вийшла з дому.

На вулиці було неймовірно холодно. Вітер кидав сніг просто в обличчя, а під ногами хрумтів лід. Я йшла повільно, ховаючи руки в кишенях куртки. Час від часу доводилося зупинятися, щоб витерти сніг з обличчя.

— Чудова погода для зустрічі, — пробурмотіла я сама до себе.

Та попри холод, я продовжувала йти. У голові крутилися різні думки. Я згадувала наші розмови з Дімою, його усмішку, погляд, те, як він колись дивився на мене. А потім згадувала його мовчання, повідомлення після фотографії та слова, які завдавали мені болю.

Я не розуміла, як людина, яка була мені настільки дорогою, могла так легко змусити мене сумніватися в собі й у всьому, що між нами було.

Нарешті я дісталася кафе біля парку. Воно було невеликим і затишним, із великими вікнами, за якими виднілися засніжені дерева. Усередині горіло тепле світло, а біля входу стояли маленькі ялинки в горщиках.

Я зайшла всередину, струсила сніг із куртки й оглянула зал.

Діми не було.

Я дістала телефон і перевірила час. До домовленої зустрічі залишалося кілька хвилин.

Мабуть, затримується, — подумала я.

Я сіла за столик біля вікна, зняла рукавички й поклала телефон перед собою. До мене підійшла офіціантка, і я замовила чай.

Поки чекала, дивилася на людей за сусідніми столиками. Хтось весело розмовляв, хтось сміявся, а за одним столиком сиділа пара, яка трималася за руки.

Я відвела погляд.

Колись я теж хотіла так сидіти з Дімою. Просто розмовляти про різні дрібниці, сміятися з дурниць і не думати про те, що хтось може нас розлучити.

Коли принесли чай, я зігріла руки об чашку й написала Дімі.

«Ти скоро будеш?»

Повідомлення було доставлено, але відповіді не було.

Я вирішила почекати ще трохи.

Минуло десять хвилин.

Потім двадцять.

Я знову подивилася на телефон. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка.

Може, у нього щось сталося? Може, він не зміг вийти через погоду? А раптом передумав зустрічатися зі мною?

Я намагалася знайти хоча б одне пояснення, яке не змушувало б мене відчувати себе такою непотрібною.

Минуло ще п'ятнадцять хвилин.

Чай уже охолов, а Діми все не було.

Я набрала його номер. Телефон довго викликав, але він не відповів.

Я поклала телефон на стіл і відчула, як до горла підступає клубок.

Невже він справді не прийде?

Я згадала його повідомлення: «Ти маєш знати правду».

Він сам попросив мене зустрітися. Сам сказав, що нам потрібно поговорити. А тепер я сиділа тут сама, дивилася на двері й чекала на людину, яка, можливо, навіть не збиралася приходити.

Мені стало так прикро, що я ледве стримувала сльози.

Я ще раз написала йому.

«Дімо, я вже тут. Ти прийдеш?»

Відповіді не було.

Я просиділа в кафе майже годину. Щоразу, коли відчинялися двері, я піднімала голову, сподіваючись побачити його. Але заходили зовсім інші люди.

Зрештою я зрозуміла, що більше не можу чекати.

Я повільно підвелася, одягнула рукавички й застебнула куртку. На столі залишилася майже недоторкана чашка чаю.

Перед виходом я ще раз подивилася на телефон.

Нічого.

Жодного пояснення.

Жодного вибачення.

Я вийшла з кафе, і холодний вітер одразу вдарив мені в обличчя. Сніг падав ще сильніше, ніж раніше. Дорогу майже не було видно, а дерева в парку сховалися за густою білою завісою.

Я йшла додому, намагаючись не плакати просто посеред вулиці.

Але сльози все одно наверталися на очі.

— Чому, Дімо? — тихо прошепотіла я. — Чому ти так зі мною?

Вітер заглушив мій голос.

Я згадувала все, що сталося останнім часом. Як ми віддалилися одне від одного. Як він перестав мені довіряти. Як я намагалася зрозуміти його, навіть коли сама ледве трималася. Як чекала на його повідомлення, сподівалася, що він пояснить усе й ми зможемо повернути хоча б частину того, що мали раніше.

А тепер він навіть не прийшов.

Я не знала, чи мав він поважну причину, чи просто вирішив, що моя зустріч із ним більше нічого не означає. Але мені було боляче від самого факту, що я прийшла, попри холод, хуртовину й усі свої сумніви, а він залишив мене чекати на самоті.

Коли я нарешті дісталася додому, мама була на кухні.

— Катю, ти вже повернулася? А хіба ти не мала сьогодні бути в школі?

Я швидко зняла куртку й відвернулася, щоб вона не побачила моїх очей.

— Я просто погано почувалася, — тихо відповіла я.

— Ти чому така сумна? Щось сталося?

— Ні, мамо. Я просто втомилася. Піду до себе.

Я не хотіла нічого пояснювати. Не хотіла, щоб мене запитували, що трапилося, бо тоді я точно не змогла б стримати сліз.