Глава 23

Ранок видався холодним. За вікном усе ще лежав сніг, а на склі залишилися маленькі крижані візерунки. Я прокинулася від будильника, вимкнула його й кілька хвилин просто лежала, дивлячись у стелю.

Сьогодні знову до школи.

Якщо чесно, мені зовсім не хотілося нікуди йти. Останні дні були настільки дивними, що я вже не знала, чого очікувати від нового ранку.

Я взяла телефон.

Жодного повідомлення від Діми.

Наш чат залишався таким самим, як і вчора. Я кілька разів відкривала його, сподіваючись побачити хоча б одне слово, але екран щоразу залишався порожнім.

Він справді вирішив не писати мені.

Я зітхнула й відклала телефон.

Добре, Дімо. Якщо тобі потрібен час, я не буду нав'язуватися.

Хоча сказати це собі було набагато легше, ніж змиритися з цим насправді.

Я встала, зібралася до школи й спустилася на кухню. Мама вже готувала сніданок.

— Доброго ранку, — сказала вона, ставлячи переді мною тарілку.

— Доброго.

— Ти сьогодні трохи веселіша, ніж учора.

Я знизала плечима.

— Просто виспалася.

Мама усміхнулася, але нічого не запитувала. Я швидко поснідала, одягнула куртку, узяла рюкзак і вийшла з дому.

На вулиці було морозно. Сніг рипів під ногами, а холодне повітря змушувало ховати обличчя в шарф. Я йшла до школи й намагалася не думати про Діму.

Але, здається, мої думки мали власні плани.

— Катю!

Я обернулася й побачила Софію, яка поспішала до мене.

— Привіт! — вона обійняла мене. — Ну що, як ти? І не смій знову відповідати «нормально», бо я тобі не повірю.

Я засміялася.

— А що мені казати?

— Наприклад, правду!

Ми зайшли до школи й попрямували до нашого кабінету.

Я трохи помовчала, а потім усе-таки вирішила розповісти їй про Макара.

— Софіє, тільки ти не кричи, добре?

Вона миттєво зупинилася.

— Що сталося?

— Ми з Макаром учора гуляли…

— І?

— І поцілувалися.

Софія широко розплющила очі.

— ЩООО?!

— Я ж просила не кричати!

— Катю, ти серйозно?! — вона схопила мене за руку. — Розповідай усе! Як це сталося? Хто перший? Що ти відчувала?

Я не витримала й засміялася.

— Господи, Софіє, дай мені хоча б дихнути!

— Не можу! Ти щойно повідомила мені новину року!

Ми зайшли до кабінету, і вона нарешті трохи заспокоїлася. Я розповіла їй про нашу прогулянку, сніжки, падіння й той момент, коли Макар запитав, чи може мене поцілувати.

Софія слухала, усміхаючись дедалі ширше.

— Ну, знаєш, Макар мені подобається, — сказала вона. — Він уважний, добрий і, здається, справді хоче, щоб тобі було добре.

— Так, із ним мені легко. Я можу сміятися, жартувати й не думати про всі проблеми хоча б якийсь час.

— А що ти відчуваєш до нього?

Я задумалася.

— Мені добре з ним. Я чекаю наших зустрічей. І коли він поруч, я усміхаюся сама собою.

— А Діма?

Моя усмішка трохи згасла.

— Він досі не написав.

Софія обережно стиснула мою руку.

— Катю, я не буду тобі казати, кого обирати. Це твоє життя й твої почуття. Але не починай стосунки з Макаром тільки для того, щоб забути Діму або зробити йому боляче.

— Я б ніколи так не зробила.

— Я знаю. Просто хочу, щоб ти сама розуміла, чого хочеш.

Я кивнула. Її слова змусили мене замислитися, але я не хотіла зараз розбиратися в усьому до найменших дрібниць.

Мені хотілося хоча б трохи побути щасливою.

І, можливо, Макар міг подарувати мені це відчуття.

Уроки минули швидше, ніж я очікувала. Я розмовляла із Софією на перервах, сміялася з її жартів і навіть кілька разів забувала перевіряти телефон.

Діма так і не написав.

Я вже майже перестала чекати, коли пролунав останній дзвінок.

Ми із Софією вийшли з кабінету й попрямували до виходу.

— Ну що, сьогодні теж зустрічаєшся зі своїм Макаром? — запитала вона, хитро усміхаючись.

— Не знаю. Може, він зайнятий.

— Ага, звісно. А ти, мабуть, зовсім не хочеш його побачити.

Я штовхнула її плечем.

— Припини!

Ми вийшли на вулицю, і я одразу помітила знайому постать біля воріт школи.

Макар.

Він стояв, спираючись на огорожу, і дивився на учнів, які виходили з будівлі. Коли побачив мене, його обличчя осяяла усмішка.

Я навіть не помітила, як усміхнулася у відповідь.

— Ну все, я пішла, — сказала Софія. — Не хочу заважати закоханим.

— Софіє!

— Що? Гарного вам дня!

Вона засміялася й пішла в інший бік, а я попрямувала до Макара.

— Привіт, — сказала я, підходячи ближче.

— Привіт, красуне.

Я відчула, як щоки миттєво стали гарячими.

— Ти давно тут?

— Достатньо, щоб замерзнути й зрозуміти, що ти змусила мене чекати.

— Я тебе не змушувала!

— Звісно. Я сам вирішив стояти тут на морозі, бо дуже хотів побачити одну вперту дівчину.

Я засміялася.

— Ти нестерпний!

— Але ж усміхаєшся.

Він мав рацію. Я не могла перестати усміхатися.

Макар узяв мій рюкзак, перекинув його собі на плече й простягнув мені руку.

— Дозволиш провести тебе додому?

Я вклала свою долоню в його.

— Дозволю.

Ми рушили засніженою вулицею, і я раптом зрозуміла, що давно не почувалася так спокійно поруч із кимось.

Макар розповідав мені про свій день, жартував, іноді навмисно наступав у сніг, щоб той розлітався в різні боки. Я сміялася, штовхала його плечем і намагалася йому помститися.

— Ти поводишся, як маленька дитина! — сказала я.

— А ти щойно намагалася закидати мене снігом!

— Бо ти перший почав!

— У мене є свідки, що ти небезпечна!

— Які ще свідки?!

— Ось ці дерева. Вони все бачили.

Я розсміялася так голосно, що навіть перехожі оберталися в наш бік.