Глава 22

Сніг нарешті почав падати повільніше, але надворі все ще лежали величезні білі кучугури. Я сиділа біля вікна, загорнувшись у теплий плед, і спостерігала, як вітер ганяє сніжинки подвір’ям.

Після вчорашнього повідомлення я ніяк не могла заспокоїтися. Хто ця людина, яка постійно втручається в моє життя? І чому вона так хоче, щоб я перестала довіряти Макару?

Я взяла телефон і ще раз перечитала повідомлення.

«Запитай Макара, чому він насправді повернувся у ваше життя».

— Та що ж ти від мене хочеш? — тихо промовила я, відкладаючи телефон.

Раптом екран засвітився.

Макар: «Привіт. Ти сьогодні вільна?»

Я усміхнулася й одразу відповіла.

Я: «Так, а що?»

Макар: «Може, підемо погуляємо? Сніг такий, що гріх сидіти вдома».

Я подивилася у вікно. Снігу справді було багато, а після цілого дня вдома мені хотілося хоч трохи відволіктися.

Я: «А ти впевнений, що не збираєшся знову сміятися з мене, коли я впаду?»

Макар: «Нічого не обіцяю 😂»

Я: «Тоді я ще подумаю».

Макар: «Катююю, ну будь ласка! Обіцяю поводитися пристойно».

Я: «Добре, даю тобі один шанс».

Макар: «Оце вже інша справа. За пів години біля палацу?»

Я: «Домовилися».

Я відклала телефон і вперше за останні дні щиро усміхнулася.

Можливо, мені справді потрібно було трохи відпочити від усіх цих думок. Хоча б на кілька годин перестати хвилюватися через Діму, його минуле й чужі повідомлення.

Я швидко переодягнулася, одягнула теплу куртку, шарф, шапку й рукавички.

— Мамо, я піду ненадовго погуляю! — гукнула я з коридору.

— Добре, тільки тепло вдягнися й не затримуйся до вечора!

— Добре!

Я вийшла з дому, і морозне повітря відразу торкнулося обличчя. Під ногами рипів сніг, а дерева стояли такі білі, наче хтось прикрасив їх перед святами.

Коли я підійшла до палацу, Макар уже чекав на мене.

— Ого, ти сьогодні пунктуальна! — вигукнув він.

— А ти думав, що я не прийду?

— Якщо чесно, після твоїх повідомлень я вже нічому не дивуюся.

Я засміялася й штовхнула його плечем.

— Сам винен!

— Добре, добре. Не сердься. Ходімо?

Ми рушили засніженою алеєю. Спочатку просто розмовляли, жартували й розглядали дерева. Але щойно ми дійшли до великої галявини, Макар раптом зупинився.

— Катю, а ти коли востаннє ліпила сніговика?

Я здивовано подивилася на нього.

— Не знаю. Напевно, ще в дитинстві.

— Тоді сьогодні саме час це виправити!

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він уже почав збирати сніг у велику кулю.

Я кілька секунд дивилася на нього, а потім не витримала й засміялася.

— Макаре, нам що, по п'ять років?

— А що? У п'ять років життя було набагато простішим!

Чомусь ці слова змусили мене замислитися. Можливо, він мав рацію. Колись усе здавалося таким легким: образився — помирився, посварився — наступного дня знову граєшся з друзями. Ніхто не приховував таємниць і не боявся, що одна помилка зруйнує все.

— Ну що, допомагатимеш чи стоятимеш і сміятимешся? — запитав Макар.

— Зараз покажу тобі, як треба ліпити сніговиків!

Я почала збирати сніг, намагаючись зробити рівну кулю. Ми так захопилися, що зовсім забули про час. Макар постійно жартував, я сперечалася з ним через кожну дрібницю, а наш сніговик зрештою вийшов кривим, із різними за розміром сніговими кулями.

— Це найкрасивіший сніговик у світі, — гордо заявив Макар.

— Він схожий на тебе після безсонної ночі!

— А ти просто заздриш його красі.

Я розсміялася так сильно, що мало не впала в сніг.

І саме тоді Макар набрав у долоні снігу й кинув маленьку сніжку в мій бік.

Вона влучила мені просто в рукав.

Я повільно повернулася до нього.

— Ти щойно оголосив мені війну?

Макар усміхнувся.

— А що, злякалася?

— Ти про це ще пошкодуєш!

Я швидко зліпила сніжку й кинула в нього. Макар ухилився, але сніг усе одно зачепив його плече.

— Ого! А ти небезпечна!

— Я тебе попереджала!

За мить ми вже бігали галявиною, ховалися за деревами й намагалися влучити одне в одного сніжками. Я сміялася так сильно, що в мене заболів живіт, а Макар удавав, ніби його перемога — лише питання часу.

— Здавайся! — крикнув він, наближаючись до мене.

— Ніколи!

Я розвернулася й побігла, але не помітила невеличкої кучугури. Нога загрузла в снігу, і я втратила рівновагу.

— Тільки не знову! — встигла вигукнути я.

Цього разу я впала просто в м'який сніг.

Макар зупинився й подивився на мене.

Спочатку він намагався стриматися, але вже за секунду почав сміятися.

— Навіть не думай! — попередила я, підводячись на ліктях.

— Я нічого не кажу!

— Ти смієшся!

— Бо ти сама зараз смієшся!

І справді, я вже не могла зупинитися. Зрештою, Макар простягнув мені руку, щоб допомогти підвестися, але я потягнула його на себе.

Він не втримав рівноваги й упав поруч зі мною в сніг.

На кілька секунд ми обоє завмерли, а потім розсміялися ще сильніше.

— Катю! — вигукнув він. — Це була підстава!

— Зате тепер ми квити!

Ми лежали в снігу, дивлячись на небо, з якого повільно падали білі сніжинки. Усе навколо здавалося таким простим і спокійним.

Я давно так не сміялася.

Мені навіть на мить здалося, що всі проблеми залишилися десь далеко, за межами цієї засніженої галявини.

— Знаєш, — промовив Макар, повернувши голову до мене, — я давно не почувався так добре.

— Чому?

Він трохи помовчав.

— Бо останнім часом у моєму житті було забагато серйозних розмов, образ і речей, про які я шкодував. А сьогодні я просто гуляю, сміюся й не думаю про все це.