Глава 20

Ранок почався незвично тихо. Я прокинулася від холоду, який пробирався крізь щілини у вікні. Сонно потягнулася, взяла телефон із тумбочки й глянула на годинник. Час збиратися до школи.

Я вже хотіла встати з ліжка, але раптом помітила щось біле за вікном. Підійшла ближче, відсунула штору й усміхнулася.

За вікном падав сніг.

Великі білі сніжинки повільно кружляли в повітрі, вкриваючи дахи будинків, дерева й дороги тонкою білою ковдрою. Здавалося, ніби світ вирішив хоча б на один день стати спокійнішим.

Початок зими.

Я завжди любила перший сніг. У ньому було щось особливе: морозне повітря, теплі шарфи, гарячий чай і відчуття, що попереду обов’язково станеться щось хороше.

Шкода тільки, що останнім часом моє життя зовсім не нагадувало казку.

Після всього, що сталося з Дімою, я досі не могла заспокоїтися. Його минуле, Каріна, Макар і таємниці, про які я навіть не здогадувалася, постійно крутилися в голові.

Я згадала нашу останню розмову й важко зітхнула. Мені хотілося довіряти Дімі, але кожного разу, коли здавалося, що ми стали ближчими, між нами з'являлося щось нове.

— Катю, ти збираєшся вставати? — почула я голос мами з іншої кімнати.

— Так, уже встаю!

Я швидко зібралася, одягнула теплий светр, джинси й зимову куртку. Перед виходом ще раз глянула у вікно.

— Ну що ж, зимонько, сподіваюся, ти принесеш мені трохи спокою, — тихо промовила я.

Узяла рюкзак і вийшла з дому.

Холодне повітря одразу торкнулося обличчя, а сніжинки почали осідати на моєму волоссі. Я поправила шарф і попрямувала до школи, навіть не підозрюючи, що цей день запам'ятається мені зовсім не через перший сніг.

Коли я прийшла до школи, коридори вже були наповнені голосами. Хтось обговорював погоду, хтось струшував сніг із куртки, а хтось скаржився, що тепер доведеться ходити в теплих черевиках.

— Катю!

Я повернула голову й побачила Софію. Вона стояла біля нашого кабінету, тримаючи в руках телефон і усміхаючись так, ніби вже знала щось цікаве.

— Нарешті! Я думала, ти сьогодні вирішиш залишитися вдома й милуватися снігом.

— Повір, я б із задоволенням, — засміялася я, обіймаючи її. — Але школа сама себе не відвідає.

— На жаль, — зітхнула Софія. — До речі, як ти?

Її усмішка поступово зникла. Вона знала, що останніми днями в мене було неспокійно, тому не стала жартувати далі.

— Нормально, напевно, — відповіла я. — Просто багато всього відбувається.

— Це через Діму?

Я опустила погляд.

— Не тільки. Хоча він теж доклав до цього руку.

Софія уважно подивилася на мене.

— Катю, ти ж розумієш, що не повинна сама розбиратися з усіма його таємницями? Якщо він хоче бути з тобою, то має навчитися говорити правду.

— Я знаю. Але я не хочу втрачати його через те, що сталося раніше, коли мене навіть не було в його житті.

— Тоді дивись не лише на те, що він говорить, а й на те, що робить.

Я кивнула. Софія мала рацію, хоча прийняти це було непросто.

Пролунав дзвінок, і ми пішли до кабінету. Уроки тягнулися повільно. Я намагалася слухати вчителів, записувати матеріал і відповідати, коли мене запитували, але думки постійно поверталися до всього, що відбувалося останнім часом.

Після останнього уроку ми із Софією вийшли зі школи. Сніг не припинявся. Навпаки, його стало ще більше, і подвір'я вже вкрилося білою ковдрою.

— Ну що, підеш зі мною? — запитала Софія, поправляючи шарф.

— Не сьогодні. Мені потрібно зустрітися з Макаром.

— Знову Макар? — вона хитро усміхнулася.

— Софіє, не починай!

— Добре-добре, мовчу. Але ти потім усе мені розкажеш!

Я засміялася, обійняла подругу й попрямувала до палацу, де ми домовилися зустрітися з Макаром.

Коли я прийшла до палацу, Макар уже чекав на мене біля входу. Він стояв, засунувши руки в кишені куртки, і розглядав сніжинки, які осідали на його темному волоссі.

Побачивши мене, він усміхнувся.

— А я вже думав, що ти передумала приходити.

— Я ж обіцяла, — відповіла я, підходячи ближче.

— Це правда. Тоді ходімо? Тут є одна гарна алея, думаю, тобі сподобається.

Я кивнула, і ми попрямували доріжкою навколо палацу. Сніг падав дедалі сильніше, вкриваючи дерева й лавки. Навколо було так красиво, що мені на мить захотілося забути про всі проблеми.

— Ну як ти? — запитав Макар, поглянувши на мене.

— Нормально. А ти?

— Теж нічого. Хоча, якщо чесно, я хотів поговорити з тобою про Діму.

Я зітхнула.

— Я так і думала.

— Не хвилюйся, нічого поганого. Просто я хочу, щоб ти знала: він не завжди був таким закритим. Колись він міг розповісти мені все, що його турбувало. А тепер навіть не хоче нормально поговорити.

— Можливо, він боїться знову комусь довіритися.

— Можливо. Але я не хочу, щоб через наші старі помилки він зіпсував і твої стосунки з ним.

Я подивилася на Макара.

— Я теж цього не хочу. Просто іноді мені здається, що я зовсім його не знаю.

— Катю, якщо він справді тебе кохає, то рано чи пізно навчиться бути з тобою відвертим. Головне, щоб ви обоє цього хотіли.

Його слова змусили мене замислитися. Макар говорив про Діму спокійно, без злості чи бажання помститися. Здавалося, він справді хотів усе виправити.

— Дякую, що розповідаєш мені це, — сказала я.

— Та нема за що. До того ж із тобою приємно розмовляти.

Я усміхнулася й відвела погляд, бо не знала, що відповісти.

Ми звернули на доріжку, де снігу було ще більше. Я захоплено розглядала дерева, на гілках яких лежали білі шапки, і зовсім не дивилася під ноги.

— Дивись, яка краса! — вигукнула я, показуючи на засніжені гілки.

— Катю, обережно…

Але було вже пізно.

Моя нога послизнулася на льоду, і я втратила рівновагу.

— Ой!

Я заплющила очі, очікуючи падіння, але замість цього відчула, як Макар міцно підхопив мене.