Глава 17

Я ще довго сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках.

Повідомлення незнайомця не виходило з голови. Хто ця людина? Чому вона знає про мене й Діму? І головне — чому натякає, що я не повинна звинувачувати Каріну?

Я відкрила наш чат із Дімою. Останнє повідомлення від нього було ще кілька годин тому.

Діма: Ти вже вдома?

Я побачила його запитання, але не відповіла відразу. Раніше я б написала йому, щойно зайшла додому, розповіла, як минув день, і чекала б на відповідь. Тепер же навіть звичайна розмова здавалася складною.

Я набрала:

Я: Так, уже вдома.

Він прочитав майже миттєво.

Діма: Як ти?

Я гірко всміхнулася.

Я: А ти як думаєш?

Цього разу він не відповів одразу. Я бачила, що він друкує, потім зупиняється, а через кілька секунд знову починає.

Діма: Я розумію, що тобі важко. Мені шкода, що все так вийшло.

Я перечитала його слова.

Мені хотілося написати про повідомлення з невідомого номера. Хотілося запитати, що саме він приховує й чому всі навколо знають більше за мене. Але я зупинилася.

Якщо він знову не скаже правди, що тоді?

Я: Дімо, я хочу поставити тобі одне запитання. І прошу відповісти чесно.

Діма: Запитуй.

Я затамувала подих, перш ніж надрукувати:

Я: Що сталося у твоєму житті до того, як з'явилася Каріна?

Цього разу відповідь не прийшла ні за хвилину, ні за дві.

Я відклала телефон, підвелася й пройшлася кімнатою. Усередині все стискалося від передчуття, ніби я щойно відчинила двері, за якими ховалося щось дуже важливе.

Нарешті екран засвітився.

Діма: Чому ти питаєш?

Я заплющила очі.

Знову запитання замість відповіді.

Я: Тому що мені написала людина з невідомого номера. Вона сказала, що я повинна запитати тебе саме про це.

Повідомлення було прочитане.

А потім Діма зник із мережі.

Я дивилася на екран, не вірячи власним очам.

Він навіть не запитав, хто мені написав. Не поцікавився, що саме мені сказали. Просто зник.

І чомусь саме це налякало мене найбільше.

Я поклала телефон поруч і спробувала заспокоїтися. Можливо, у нього розрядився телефон. Можливо, він не знає, як відповісти. Можливо, я справді зачепила те, про що він не хотів згадувати.

Але чому тоді мені здавалося, що він упізнав цю історію з першого слова?

Через кілька хвилин я не витримала й написала Софії.

Я: Ти можеш зараз поговорити?

Софія: Звісно. Щось сталося?

Я: Мені написали з невідомого номера. Сказали, що Діма приховує щось, що сталося ще до появи Каріни.

Софія відповіла не відразу.

Софія: А ти запитала його?

Я: Так. Він прочитав і зник із мережі.

Софія: Кать, я не хочу налаштовувати тебе проти нього. Але якщо людина постійно уникає відповідей, ти маєш право сумніватися.

Я сіла на край ліжка й притиснула телефон до долоні.

Я: А якщо там справді щось жахливе?

Софія: Тоді ти вислухаєш його й сама вирішиш, що робити. Але не дозволяй страху вирішувати все за тебе.

Я подякувала їй і завершила розмову.

Мені дуже хотілося вірити, що Діма просто боїться розповісти про щось болісне. Що за його мовчанням стоїть причина, яку я зможу зрозуміти.

Та я більше не хотіла виправдовувати його, не знаючи правди.

Наступного ранку я прокинулася від звуку повідомлення.

На екрані було ім'я, яке я зовсім не очікувала побачити.

Каріна.

Я кілька секунд дивилася на нього, перш ніж відкрити чат.

Каріна: Нам треба поговорити.

Я насупилася.

Після всього, що сталося, останнє, чого мені хотілося, — це знову слухати натяки й загадки.

Я: Про що?

Каріна: Про Діму. І про те, що він тобі не розповів.

Я відчула, як усередині знову піднялося хвилювання.

Я: Якщо ти знаєш правду, то скажи прямо.

Вона прочитала повідомлення, але відповіла лише за кілька хвилин.

Каріна: Не все можна пояснити в повідомленнях. Давай зустрінемося сьогодні. Без Діми.

Я довго вагалася.

Частина мене хотіла відмовитися. Я не знала, чи можна довіряти Каріні після всього, що вона говорила й робила. Але якщо вона справді знала щось важливе, я не могла просто проігнорувати її.

Я: Добре. Де й коли?

Вона надіслала адресу й час.

Я перечитала повідомлення двічі, а потім написала Софії.

Я: Каріна хоче зі мною зустрітися.

Софія: Ти впевнена, що хочеш іти?

Я: Не знаю. Але я втомилася нічого не знати.

Софія: Тоді хоча б не поспішай вірити всьому, що вона скаже. І напиши мені, коли прийдеш.

Я: Добре.

Я відклала телефон і підійшла до вікна.

Небо було похмурим, вітер хитав гілки дерев. Усе навколо здавалося звичайним, але моє життя останніми днями перетворилося на суцільні запитання.

Я хотіла лише одного — почути правду.

Та дедалі більше боялася, що правда виявиться зовсім не такою, якою я її уявляла.

Каріна вже чекала на мене, коли я прийшла.

Вона сиділа за столиком біля вікна й дивилася на вулицю. Коли я зайшла, одразу підвела голову.

— Дякую, що прийшла, — сказала вона.

Я сіла навпроти.

— Я прийшла не для того, щоб слухати чергові натяки. Ти сказала, що знаєш щось про Діму. Тож говори.

Каріна зітхнула й поклала телефон на стіл.

— Ти завжди така пряма?

— Коли мене змушують здогадуватися про чуже життя — так.

Вона опустила погляд.

— Я розумію, чому ти мені не довіряєш.

— Сумніваюся.

— Катю, я не намагаюся забрати його в тебе.

Я ледь помітно всміхнулася.

— А я й не думала, що ти його в мене забираєш. Я хочу знати, чому ти постійно втручаєшся в наші стосунки.

Каріна довго мовчала, а потім нарешті заговорила:

— Тому що я знаю, яким він був раніше. І боюся, що він знову припуститься тієї самої помилки.