Глава 16

Я прокинулася ще до будильника.

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, чому всередині так неспокійно. А потім згадала.

Сьогодні я мала зустрітися з Дімою.

Учора він написав, що хоче розповісти мені правду. І хоча саме цього я від нього й чекала, тепер, коли зустріч була так близько, мені хотілося відкласти її хоча б на один день.

Я боялася почути те, що змінить моє ставлення до нього.

Боялася, що він скаже щось таке, після чого я вже не зможу дивитися на нього, як раніше.

А найбільше боялася, що всі мої підозри виявляться правдою.

Я потягнулася до телефона. Повідомлень від Діми не було. Наше останнє листування так і залишилося відкритим. Я знову перечитала його слова: «Я не хочу тебе втрачати».

Раніше я б усміхнулася, прочитавши таке. А зараз не знала, що відчувати.

Якщо він справді не хоче мене втрачати, чому тоді йому так важко розповісти, що сталося?

Я відклала телефон і сіла на ліжку.

— Катю, заспокойся, — прошепотіла сама собі. — Ти ще нічого не знаєш.

Але серцю було байдуже до моїх слів.

Воно вже встигло прив'язатися до людини, яка тепер змушувала мене сумніватися в кожному своєму почутті.

Я довго вибирала, що вдягнути, хоча зазвичай ніколи не витрачала на це стільки часу. Кілька разів змінювала одяг, потім сердилася на себе через цю дурницю.

Я ж ішла не на побачення.

Принаймні не на таке, якого мені хотілося б.

Коли нарешті зібралася, телефон завібрував. Це була Софія.

Софія: Ти вже прокинулася?

Я: Так. Сьогодні зустрічаюся з Дімою.

Софія: Знаю. Як ти?

Я замислилася над відповіддю. Мені хотілося написати, що все добре, але навіщо брехати їй, якщо вона й так знала, як сильно мене це хвилює?

Я: Якщо чесно, страшно.

Софія: Чого саме боїшся?

Я: Що він скаже правду, а я не знатиму, що робити далі.

Софія відповіла майже відразу.

Софія: Кать, ти не зобов'язана вирішувати все на місці. Спочатку вислухай його. А потім подумай, чого хочеш саме ти.

Я перечитала повідомлення.

Я: А якщо він мені збрехав?

Софія: Тоді це вже буде його вибір, а не твоя провина. Тільки не дозволяй нікому переконати тебе, що твої почуття нічого не варті.

Я усміхнулася, хоча на душі все ще було неспокійно.

Я: Дякую, що ти в мене є.

Софія: Завжди. І напиши мені, як усе пройде, добре?

Я: Добре.

Я відклала телефон і на мить заплющила очі.

Софія мала рацію. Я не могла заздалегідь знати, що скаже Діма. І не могла змусити його бути чесним.

Але я могла вирішити, що робити з почутим.

До зустрічі залишалося ще кілька годин, і цей час тягнувся нестерпно довго.

Я намагалася відволіктися, займалася своїми справами, кілька разів брала телефон, перевіряла повідомлення й знову відкладала його.

Нарешті прийшло повідомлення від Діми.

Діма: Ти пам'ятаєш, де ми домовилися зустрітися?

Я: Так.

Діма: Добре. Я буду там трохи раніше.

Я довго дивилася на екран, перш ніж написати:

Я: Дімо, тільки, будь ласка, не приховуй від мене нічого.

Він прочитав повідомлення, але не відповів відразу.

Ці кілька хвилин здалися мені вічністю.

Потім телефон знову завібрував.

Діма: Я постараюся розповісти все, як є.

Я насупилася.

«Постараюся»?

Чому не просто «розповім»?

Можливо, я надто багато думала над кожним його словом. Можливо, страх уже змушував мене шукати прихований зміст там, де його не було.

Але після історії з Каріною я більше не могла бути впевненою ні в чому.

Я набрала відповідь, стерла її й вирішила більше нічого не писати.

Усе одно незабаром ми мали побачитися.

Тоді й дізнаюся.

Коли настав час виходити, я ще раз подивилася на себе в дзеркало. Намагалася здаватися спокійною, хоча всередині все стискалося від хвилювання.

Дорогою я згадувала наші розмови з Дімою. Як усе починалося, як я чекала його повідомлень, як усміхалася, коли бачила його ім'я на екрані.

Я не помітила, як він став для мене настільки важливим.

І тепер мені було страшно, що все це могло виявитися помилкою.

Коли я підійшла до місця зустрічі, побачила його здалеку. Діма стояв, тримаючи телефон у руці. Він виглядав напруженим і постійно дивився на екран.

Я зупинилася на кілька секунд.

Мені хотілося підійти й обійняти його, як я, можливо, зробила б раніше. Але я не знала, чи маю на це право після всього, що сталося.

Наче відчувши мій погляд, він підняв голову.

Наші очі зустрілися.

Діма сховав телефон і пішов мені назустріч.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт.

Він уважно подивився на мене.

— Ти сердишся?

Я гірко всміхнулася.

— А ти як думаєш?

Він опустив очі.

— Розумію.

— Ні, Дімо. Не думаю, що ти розумієш. Я вже кілька днів намагаюся зрозуміти, що відбувається. Каріна говорить одне, ти — інше, а я стою посеред цього й не знаю, кому вірити.

— Катю, я…

— Дай мені договорити, будь ласка.

Він замовк.

— Я не прошу тебе розповідати мені абсолютно все про своє минуле. У тебе є речі, які ти можеш залишити при собі. Але якщо це минуле стосується мене, якщо через нього між нами щось змінюється, я маю право знати.

Діма довго дивився на мене.

— Ти маєш рацію.

Я не очікувала почути ці слова так швидко й навіть розгубилася.

— Тоді розповідай, — тихо сказала я.

Він провів рукою по волоссю, ніби збирався з думками.