Глава 13

Я всю дорогу додому думала про повідомлення, яке отримала.

«Тобі потрібно знати правду про нього. Не вір усьому, що він тобі сьогодні сказав».

Ці слова не виходили в мене з голови. Хто міг це написати? І головне — навіщо? Невже хтось справді знав про Діму щось таке, чого не знала я?

Я дістала телефон і ще раз відкрила переписку. Жодної нової відповіді.

— Та що ж це таке… — пробурмотіла я, заходячи додому.

Я кинула сумку на стілець, перевдягнулася й упала на ліжко. Хотілося просто забути про все хоча б на кілька годин, але не виходило.

Зрештою я відкрила чат із Софією.

Катя: Соф, ти не зайнята?

Софія: Нєє, а що сталося?

Катя: Мені треба тобі дещо розповісти.

Софія: Ого. Звучить серйозно. Дзвонити?

Катя: Давай.

За кілька секунд Софія вже телефонувала мені.

— Ну, розказуй! Що там у тебе? — одразу запитала вона.

— Я сьогодні бачилася з Дімою.

— О-о-о! — протягнула подруга. — І як усе пройшло?

— Нормально. Ми поговорили. Він сказав, що я йому небайдужа.

На тому кінці запала тиша.

— Стій. ЩО?!

Я засміялася.

— Тільки не кричи.

— Катю, ти зараз серйозно? Той самий Діма? Який постійно тебе дратує?

— Так, Соф, той самий.

— Я не знаю, що сказати. Хоча ні, знаю! Я ж тобі казала, що між вами щось є!

— Не починай, будь ласка.

— Добре-добре. А ти що йому відповіла?

— Ми домовилися більше не приховувати своїх почуттів і нормально розмовляти, якщо щось не так.

— І ти щаслива?

Я замислилася.

— Не знаю. Мені було дуже добре з ним сьогодні. Але потім мені написали дивне повідомлення.

— Яке ще повідомлення?

Я прочитала їй текст.

Софія вже не сміялася.

— Катю, а ти знаєш, хто це?

— Ні. Я запитала, що він має на увазі, але мені не відповіли.

— Слухай, я не хочу тебе лякати, але не поспішай із висновками. Може, хтось просто хоче вас посварити.

— Я теж про це думала.

— Або хтось щось знає. Але поки ми не знаємо, що саме, не варто робити Дімі якісь звинувачення.

— Ти права.

Ми ще трохи поговорили, і мені стало легше. Софія завжди вміла вислухати мене, навіть коли я сама не могла розібратися у власних думках.

Після дзвінка я вирішила написати Дімі.

Катя: Ти вже вдома?

Діма: Так, а що?

Катя: Та нічого. Просто хотіла запитати, як ти.

Діма: Усе нормально. А ти як?

Катя: Теж.

Я дивилася на екран і вагалася, чи варто розповідати йому про повідомлення. Зрештою вирішила поки нічого не казати. Спочатку потрібно було зрозуміти, хто це написав і чого хотів.

Діма: До речі, ти завтра вільна?

Катя: Начебто так. А що?

Діма: Хочу тебе побачити.

Я не змогла стримати усмішку.

Катя: Побачимо 😏

Діма: Ой, яка важлива.

Катя: А ти думав.

Діма: Добре, тоді завтра я сам вирішу, як тебе розвеселити.

Катя: Ще подивимося, що ти вигадаєш.

Я відклала телефон і вперше за вечір усміхнулася по-справжньому.

Можливо, я справді занадто багато думаю. Можливо, це повідомлення нічого не означає.

Але чомусь усередині залишалося неприємне відчуття.

Наступного ранку я прокинулася в кращому настрої. Сьогодні ми мали зустрітися з Дімою, і я вже навіть трохи чекала на цю зустріч.

Я зібралася, поснідала й написала Софії.

Катя: Доброго ранку, сонько ❤️

Софія: Доброгоо. Ну що, сьогодні побачення? 😂

Катя: Це не побачення!

Софія: Ага, звісно. Просто хлопець хоче побачити дівчину, яка йому подобається. Абсолютно нічого такого.

Катя: СОФІЄ!

Софія: Все, мовчу. Потім розкажеш мені абсолютно все.

Я засміялася й заховала телефон у сумку.

Ми з Дімою домовилися зустрітися в парку. Коли я прийшла, він уже стояв біля входу.

— О, дивіться, хто прийшов! — сказав він, побачивши мене. — Я вже думав, що доведеться чекати до вечора.

— Міг би й довше почекати.

— А ти сьогодні особливо добра.

— Я завжди така.

— Авжеж, Катю, авжеж.

Я легенько штовхнула його плечем, і ми обоє засміялися.

Ми пішли алеєю, розмовляючи про всякі дрібниці. Діма розповідав якісь смішні історії, а я не могла перестати сміятися з його коментарів.

З ним було легко. І, мабуть, саме це мене найбільше лякало. Я звикла, що між нами постійно були якісь суперечки, підколи й непорозуміння. А тепер усе ніби змінювалося.

Ми сіли на лавку.

— Катю, можна тебе дещо запитати? — раптом серйозно сказав Діма.

— Запитуй.

— Ти мені довіряєш?

Я не очікувала такого запитання.

— Чому ти питаєш?

— Просто хочу знати.

Я відвела погляд.

— Я намагаюся.

Він трохи нахилив голову.

— Це не зовсім та відповідь, на яку я сподівався.

— Дімо, довіра не з'являється за один день. Але я хочу, щоб у нас усе вийшло.

Він подивився на мене й усміхнувся.

— Мені достатньо цього.

На мить між нами запала тиша. Він обережно взяв мене за руку. Я подивилася на наші руки, потім на нього, але не відсторонилася.

— Ти знаєш, що ти іноді нестерпна? — прошепотів він.

— А ти знаєш, що можеш зіпсувати будь-який романтичний момент?

— Значить, це романтичний момент?

— Я такого не казала!

Діма засміявся.

— Добре, добре. Нічого не казала.

Я теж засміялася, хоча щоки вже горіли.

І саме тоді я побачила знайому дівчину, яка йшла нам назустріч.