Глава 10

Ранок почався зі звуку будильника, який, здавалося, лунав просто біля мого вуха. Я невдоволено розплющила очі й потягнулася до телефона, щоб вимкнути його. Хотілося ще хоча б п'ять хвилин полежати в теплому ліжку, сховатися під ковдрою й нікуди не поспішати.

Але, як завжди, довелося вставати.

Я сіла на ліжку й провела руками по обличчю, намагаючись остаточно прокинутися. За вікном уже було світло. Сонце пробивалося крізь штори, а десь на вулиці чулося, як люди починали свій звичайний ранок.

Я взяла телефон і машинально перевірила повідомлення. Кілька сповіщень, нічого особливого. Проте я все одно затримала погляд на одному контакті, ніби сподівалася побачити там щось нове.

— Ну й дурна ти, — тихо пробурмотіла я сама до себе, відклавши телефон.

Чому я взагалі про це думаю? У мене ж є свої справи, свої плани й цілий день попереду. Не можна постійно чекати чогось від інших людей.

Я піднялася з ліжка, відчинила шафу й почала шукати, що вдягнути. Після кількох хвилин роздумів зупинилася на звичайному одязі, зробила собі зачіску й пішла снідати.

На кухні вже було чути знайомі звуки. Я привіталася, сіла за стіл і взялася за сніданок, намагаючись поводитися так, ніби в моїй голові не крутилися сотні різних думок.

— Ти сьогодні якась задумана, — почула я.

— Та ні, усе нормально, — відповіла я, ледь усміхнувшись.

Не хотілося нічого пояснювати. Іноді навіть сама не розумієш, що з тобою відбувається, то як пояснити це комусь іншому?

Закінчивши снідати, я повернулася до кімнати, взяла необхідні речі й ще раз перевірила телефон. Цього разу я навіть не встигла заблокувати екран, як він завібрував у моїй руці.

Нове повідомлення.

Я завмерла на кілька секунд, а тоді швидко відкрила його. Прочитавши текст, я мимоволі усміхнулася. Начебто нічого особливого, усього кілька слів, але настрій змінився так швидко, що я сама здивувалася.

Я почала набирати відповідь, потім стерла її. Написала іншу, знову перечитала й нарешті натиснула «надіслати».

— Господи, що я роблю? — засміялася я, відкладаючи телефон.

Мені потрібно було виходити, тому я більше не стала відволікатися. Дорогою я намагалася думати про щось інше, але думки знову й знову поверталися до ранкового повідомлення.

День обіцяв бути звичайним. Принаймні я так думала.

Усе змінилося ближче до обіду.

Я саме займалася своїми справами, коли помітила нове сповіщення. Цього разу усмішка зникла з мого обличчя ще до того, як я дочитала повідомлення до кінця.

Я перечитала його раз, потім другий.

Невже це серйозно?

У голові одразу з'явилося безліч запитань. Хотілося негайно відповісти, дізнатися, що відбувається, але водночас я боялася зробити щось не так.

Я заблокувала телефон і кілька секунд просто дивилася перед собою.

Можливо, я все неправильно зрозуміла. Можливо, поспішила з висновками. Але одне я знала точно: після цього повідомлення мій день уже не міг залишитися звичайним.

Я глибоко вдихнула, знову взяла телефон і відкрила переписку.

Цього разу я вирішила не мовчати.

Адже якщо я справді хотіла дізнатися правду, потрібно було нарешті поставити запитання, яке так довго не давало мені спокою.

Я почала друкувати повідомлення, зупинилася на мить, а потім усе-таки натиснула «надіслати».

Тепер залишалося тільки чекати відповіді.

І чомусь саме це було найважчим.