....

- Саш, просто зізнайся, що ти боягузка і боїшся стосунків. - Юлька ліниво тикала ложкою в морозиво, гортаючи стрічку в тікток.

Припікало знатно і ми вирішили вибратися в невелике кафе з чудовим літнім майданчиком.

Навколо сиділи парочки, дітки з батьками, і ми з Юлькою, як дві білі ворони.

- Юль, ну не починай, а. Скільки можна? - я із задоволенням поїдала своє шоколадно-карамельне морозиво. Благодать... тихо, спокійно, ніде нічого не гримить, неначе нічого й не сталося. - Казала ж, що якби захотіла - хоч сьогодні почала б зустрічатися, хоч з кимось, але я себе чудово почуваю сама, ну навіщо мені хлопець?

- Ага, а хто вчора нив, що їй хочеться обіймашок? Ну що ти кривишся? Я, чи що? - вона вдихнуло побільше повітря, явно збираючись закатати лекцію на цю тему, але натрапила на мій іронічний погляд.

- Та ну тебе. Я просто не зрозумію, щоб ти там не говорила, але ж тобі хочеться стосунків, ну, зізнайся!

- Юль...

- Давай знайдемо тобі хлопця, а? - Вона підсунула мені під ніс свій телефон, - ось і план дії вже є, голову ламати не треба.

На екрані саме йшло відео, скрини з листування, з порадою як знайти собі хлопця з ЗСУ. На думку автора, все досить просто - взяти чоловічі речі, купити хороші сигарети, що-небудь смачненьке і каву, підійти на будь-який блокпост, або місце стоянки військових і сказати "ось вам цигарки, ось вам кава, переодягтися, і ось вона я, пішли зі мною гуляти”.

Так, дуже... дотепно.

- Юль, ти знущаєшся? - В неї якийсь мрійливий вигляд був, - Юлька, прийом, Земля викликає Юльку, прийом, прийом, як чути?

- Саш, ну давай, а? - вона скорчила миле личко.

- Та ти точно знущаєшся! Знайти хлопця по лайфхакам із тік ток, серйозно? Та ще й із військових!

- Я не зрозуміла, чим це тобі наші військові не догодили?! - Вона прямо запалала праведним гнівом.

- Перестань, вони чудові, ти ж сама знаєш, як я до них ставлюсь. Але піти і ось так запросити когось з них погуляти? За підозрілу особистість визнають, ну правда. Там усі такі серйозні і я, як дурочка з шоколадкою, прийду? - я уявила здивування цих чоловіків та їх погляди, повні сумнівів у моїй адекватності. - Тим більше, там всі старші, напевно, й сім'ї вже є.

- Всі та не всі, не починай, - Юлька хитро глянула на мене, - ти та й не знаєш? Щодня повз пост їздиш.

Ну так, не всі там постарше, чого вже там... Хлопці на посту були дуже хороші.

Якось раніше, до війни, мені не доводилося стикатися з військовими, начебто ми у різних світах жили, а тут довелося. Вони... зовсім інші, відрізняються від решти чоловіків. Серйозні, але з гумором, суворі, але добрі, справедливі. Якщо в перші дні безліч чоловіків зі зброєю лякало, то зараз навпаки, з ними спокійніше, адже вони наші, свої. А якщо свої та спокійні – це добре, вселяє віру у завтрашній день.

*****

- Почуваюся максимально безглуздо.

Я несла декілька стаканчиків з кавою (ну не з одним же йти на пост, правильно?), а задоволена Юлька, сяючи посмішкою не гірше сонця, тягла піцу. Цигарки не купили принципово, нічого хлопців усякою гидотою травити. Знаю, що багато хто курить, щоб нерви заспокоїти, але ж отрута ж. Щоб заспокоїти нерви – я купила льодяники. З ментолом. Освіжають...

Чим ближче ми підходили до посту, ти більше на нас поглядали з цікавістю. Дві дівчини середнього зросту, обидві в легких сарафанах, одна руда(Юлька) з посмішкою до вух і друга - я, з русявим волоссям, йду трохи позаду подруги і явно нервую. З кожним кроком в мені міцніло рішення просто привітатись, почастувати і піти своєю дорогою.

- Доброго вам дня! – Юля привіталася першою.

- Доброго дня, дівчата! Ви до нас? - Чоловік з вусами весело посміхнувся, підморгнувши мені.

- До вас, до вас, - просто неможливо не посміхнутися у відповідь, - чи можна вас угостити кавою з піццою?

- Можна, якщо не жартуєте. Гей, хлопці! Нас тут пригощати прийшли! - на нас обернулися всі, посміхнулись і кивнули, далі повертаючись до своїх обов'язків.

Ми поставили все на столик, Юлька відчутно штовхнула мене в бік, але я вдала, що не зрозуміла "тонкого" натяку.

- Ну, як воно живеться цього літа? - Він відпив трохи кави і з цікавістю глянув на нас.

- Все добре, вашими страннями, дякуємо!

Ми перекинулися ще якимись незначними фразами і я вже хотіла прощатися, коли Юлька знову штовхнула мене в бік, на що я просто підхопила її під руку, подумки благая заспокоїться.

- Ну, ми... - тільки почала я, як була безжально перебита.

- Ми запитати хотіли! Часом, у вас немає хлопця, який би не проти прогулятися ось з нею? - і вона демонстративно вказала на мене, наче я музейний експонат. Знайшла копалину.

Мені захотілося провалитись крізь землю, під веселим поглядом дядька.

– Для такої гарної дівчини? Як же не має? Зараз знайдемо. - він повернувся до інших, які зараз стояли всі разом, про щось перемовляючись. - Михалич, ану гукни Славіка! Він на сьогодні вже вільний?

- Зараз! У нього й спитаєш! - і чоловік, до якого звертався наш дядько, відійшов кудись убік, за блоки.

Мені ще більше захотілося провалитися крізь землю, глибоко-глибоко і вивалитися десь в Австралії. Але спочатку заштовхати туди Юльку, вона хоч і гадина, але своя.

З боку блоків почулася розмова і вийшли двоє людей, але через яскраве сонце, яке вже починало йти на спуск, неможливо було побачити їхні обличчя.

- А... може, у вас ще один є? - несподівано навіть для себе випалили я. На мене з подивом подивилися дві пари очей, одні чорні – нашого вусаня та Юльчині, зелені, в яких промайнуло розуміння, від чого вони почали округлятися. - Я маю на увазі, можливо, у вас є ще один вільний хлопець? Для цієї... рудої дівчини.

Здається, опинитися десь в Австралії тепер захотілося цій гадині. Поки ми мірялися поглядами, дядько почав посміюватися, а ззаду пролунав голос:

- Варяг, кликав? - На нас з цікавістю подивилися світло-сірі очі. Їхній володар був вищий за мене на голову, зі світло русявою шевелюрою і невеликою борідкою. Він був гарний, хоча я би не сказала, що він мені подобається.