Розділ 4. Поїздка до Столиці або Магічні Артефакти

Дивуючись своїй безстрашності і впертості, я кілька хвилин вела суперечку з хлопцем щодо цього, і було видно, що його це непогано забавляло, а от мене навпаки – нервувало.

—  Ти в мене будеш "мала" і крапка. — Сказав так, ніби це остаточний вирок, і, здається, мені вже й байдуже, бо зрозуміла, що сперечатися з ним далі немає сенсу... — То, ти приїжджа? — Запитав він згодом, переможно усміхаючись.

— Так.. ще навіть повний день не минув з того часу, як я прибула в Стін Акрі. — Вже деякий час ми спокійно крокували вулицями міста(ну, хто спокійно, а хто – не дуже). Мені через силу довелося змиритися з тим, що цей Тероніс таки проведе мене до готелю й буде називати "малою"...

— Я теж! От тільки сьогодні приїхав сюди! — Знітившись від його надто гучних слів, я схвильовано озирнулась довкола. "Слава Кіфарі, інші не дуже звертають на нас увагу..." – подумалося мені з полегшенням. А то стало якось соромно за свого дивакуватого співрозмовника.

Решту шляху ми йшли мовчки. Я не мала особливого бажання розмовляти з цим парубком і добре, що й він вирішив нічого не говорити.
Вітер спокійно бавився і моїм темним і його білим, розтріпаним, волоссям, легенько торкався шкіри, даруючи приємне тепло.
Мій блукаючий погляд через певний час перевівся із навколишніх будинків на зеленоокого молодика, бо мені на мить здалося, що йду я зовсім одна.

І тут, наче ні з того, ні з сього, закуривши цигарку, Тероніс хижо подивився кудись убік, а я, тим часом, закашлялась від диму, намагаючись вхопити ротом свіже повітря. "Агх.. ненавиджу це..." – так, може, хтось нормально ставиться до куріння, але особисто я не можу терпіти запах, який видають запалені цигарки. От не звикла і все. Та й у багатьох королівствах, включаючи Лірон, паління на відкритому повітрі заборонене законом, адже воно негативно впливає на дітей і розвиток їхніх магічних здібностей. Але не про це зараз.
Так от, на кого хлопець кинув такий лютий погляд, мені так і не стало відомо. Можливо, це й на краще...

Розуміючи, що ми вже недалеко від готелю, я подумала, що буде краще, щоб він не знав нічого про повстанців і їхню діяльність, а то, хтозна, може, він хтось із королівської гвардії, а я навіть не підозрюю. Тому, зупинившись, сказала:

— Далі сама зможу пройти, дякую що провел...

— Провів! Звертайся до мене на "ти" і тільки так! — Перебив мене своїм викриком білявий, взявши за плечі.

— Г-гаразд... Дякую, що проВІВ. Бувай. — Шустро попрощалась я й поспішила відійти від нового знайомого.

— До зустрічі, мала! — Щиро усміхнувся Тероніс і в мені зразу ж оселилось дивне відчуття якоїсь провини перед ним... Можливо, це через те, що спершу я поставилася до нього з деякою підозрою й не дуже привітно, а він виявився, ніби, зовсім непоганим хлопцем. Здавалося, що на вигляд він не дуже й милий, але щойно я відчувала, що в його душі панує настрій типу: "Я й мухи не ображу", дивно...

Увійшовши до будівлі, у холі, з повстанців я побачила лише коваля Едуарда. Де були інші, не знаю. Певно, вони ще ходили у своїх справах.

Не наважуючись підійти до чоловіка, який попивав віскі з маленької скляночки, я нервово "крутилася" біля барної стійки. Заговорити до нього було якось надто страшно, бо виглядав він надто невдоволеним. Хоча, згадується мені, що від когось я чула, що в цього Едуарда такий вираз обличчя майже ніколи не змінюється. Що ж зараз робити? Треба ж звідкись набратися сміливості…

Довго це не тривало. Коваль помітив мою незвичайну, й, напевно, дурнувату поведінку і запитав, що мені потрібно. Від звучання його низького голосу я помітно здригнулася й, згодом відповіла:

— Ем.. а де.. інші повстанці? — Із легким істеричним смішком спитала я. Так-так, як тут із себе не посміятись, коли вже опинишся в трохи недоумкуватій ситуації. А мені так хотілося на кожного з них справити хороше перше враження, але я вічно повинна десь напартачити.. ех...

— Ті, хто тобі потрібні, принаймні деякі з них, зараз на другому поверсі. Кімнати з двадцятої по тридцять другу. — Мовив він і продовжив креслити щось на папері, який незрозуміло як опинився біля нього.

Почувши відповідь на своє запитання, я легенько вклонилась і подякувала чоловікові. Потім попрямувала на верх до своїх так званих покоїв, щоб не носитися з купленими речами. Коли розпакувала все придбане за сьогодні, при мені залишилися лише лук і сагайдак зі стрілами.

І ось, я стою перед дверима 25-ї кімнати (через деякий час змогла визнати, що всі розмістилися саме у ній). На дощечці з номером була прикріплена невеличка позолочена зірочка, і, наскільки я зрозуміла, це означає, що кімната зараз перебуває у власності капітана (певно, ту зірочку він завжди носить із собою). З неї, породжуючи нерозбірливі слова, лунали голоси, і більшість з них були знайомими.

Глибоко вдихнувши й видихнувши, я постукала в старі дерев'яні двері. А от чому, власне, мені було неспокійно, сама тоді не усвідомлювала.
Голосне "заходьте" почулося з того боку стіни. Це слово було явним знаком того, що можна увійти, що я, звичайно ж, і зробила.

У приміщенні панував аромат із різноманітних запахів, більшість із них були приємними. Серед них  переважав аромат чоловічих парфумів. Це, якщо коротко. Не буду ж я вам описувати вигляд кожної кімнати, адже всі вони в тому готелі однакові. Та й що вам дасть розписування усіх запахів у ній? Ой, щось мене не туди занесло від хвилювання.
Потрапивши в кімнату, мені на мить довелося стати спостерігачем одної бурної дискусії, яка, до слова, припинилась, як тільки її учасники помітили мене.

У приміщенні було шестеро людей: Актеон, Мелейна, Разія, капітан, Егон і Делора.

Та дискусія велася між темношкірою дівчиною й зеленооким, надто симпатичним русалом. і
І була вона про мене й мій вступ до загону. Я зробила такі висновки, судячи з кількох сказаних ними слів, які мені вдалося зрозуміти ще там, в коридорі.

Вся група (за винятком командира) зустріла мій неочікуваний прихід здивованими поглядами. Дещо знітившись, я обережно сіла на ліжко біля ельфа-блондина.
Всі дивно і якось напружено мовчали.. прямо як підозрювані в кімнаті допиту. Кожен перезиркувавася з тим, хто сидить біля нього: Мелейна з Разією, а Делора з Актеоном і тільки Егон залишався без "пари", адже, через незрозумілі для мене причини, очі капітана були направлені на мене, і цим буквально пожирали мій спокій, хоч і дивився він, ніби, без ніяких прихованих претензій...