Розділ 3. Злодій і Пригода або "Мала"?!

Першим, кого я побачила зранку, був Броз. Він стояв посеред кімнати і голосно читав із якогось паперу мій розпорядок дня (де-не-де виставляючи своє "йоу"), який, вочевидь, складали без мене. Там йшлося про те, що я маю сьогодні зробити і куди піти. І так, мій мозок не дуже встиг нормально сприйняти всю цю інформацію, яка щойно прозвучала з уст темноволосого, так як проговорив він усе надто швидко.
Чомусь організм почувався невиспаним, тому я зразу ж після того, як сержант номер два покинув приміщення, знову заснула. І чому Броз прийшов так рано? Що, пізніше не можна було?..

— Ерлааайн.. та прокидайся ти вже… — Чула я крізь призму сну нав'язливий дівочий голос. — А ну вставай! Скільки ще можна вилежуватися? Ти ж так все на світі проспиш! — Різкий момент і я вже лежу на підлозі, а Зена із награною злістю зверху дивиться на мене.

— Ай, боляче… За що ти мене так? — "Нила" я, обурюючись.

— А за те, що спиш довго! Вже десята година ранку! Знай, що такого в тебе не буде, коли ти станеш повноправним членом "Полум'я Правосуддя", у нас всі встають рано! Ніхто й не думає довго спати, адже на день ми завжди повинні встигнути зробити багато роботи!

— Добре-добре, я зрозуміла. Тільки не треба кричати. — Можливо, вона й не репетувала, але, так як я щойно прокинулась, будь-який звук міг стати для мене надто гучним.

— Сьогодні я, Броз і Дарла будемо допомагати тобі у виборі нового одягу, взуття, броні і деяких інших речей. Але це буде після того, як ти зустрінешся з батьками. — Вкусивши блакитне й, схоже, смачне яблуко, повідомила дренея, а я, в свою чергу, лише скрикнула: "Дійсно!" і почала швидше одягатися. — Капітан вже чекає на тебе внизу. Коли будеш готова, підеш до нього і... — Під моїм різким і питальним поглядом Зена запнулася, — ...Так, до батьків ти підеш із ним, бо так вирішив генерал. — Відповіла вона на моє німе запитання.

Після цих слів блондинка покинула приміщення, на останок обійнявши мене і тихо сказавши: "Хай буде з тобою Кіфáра...", (іншими словами: "Хай тобі щастить..."), а я так само тихо відповіла: "Дякую".

Через пів години зборів мій рюкзак був повністю готовий до походу в місто. Накинувши його на спину, й те саме зробивши з луком і сагайдаком, я, вся в передчутті довгоочікуваної зустрічі, спустилася на перший поверх готелю.

— Не забувайте, що ми сьогодні вирушаємо до столиці. — Строго нагадав капітан декільком присутнім із своїх підлеглих про майбутню поїздку, коли ми виходили з будівлі.

— Будь обережна! — Крикнули на прощання Дарла і Делора, посміхаючись, і я помахала їм рукою.

Своє волосся, до речі, не хотіла ніяк заплітати, тому воно було розпущене і легенький вітерець залюбки ним бавився. Те ж саме він робив і з чорним пальтом мого сьогоднішнього напарника.
На дворі було приємно тепло. Небо своєю ясною блакиттю сліпило очі. Солодкий аромат польових квітів розносився по всьому місту. Люди вже даним-давно метушились у своїх справах. Капітан виглядав таким спокійним і на чомусь зосередженим, що мені ставало якось не по собі кожен раз, коли я зиркала на нього.

Поки ми йшли, деякий час тривала дивна мовчанка. Дивуючись власній сміливості, я  спробувала її перервати. У голові були деякі питання до брюнета, які можна було б озвучити, і чому б не зробити це зараз?

— А коли мені можна буде звертатися до Вас на "ти", або називати на ім'я? — "Ой, Ерлайн, щось ти загнула... Може, не треба було щось таке прямо питати? Що це за питання таке взагалі? Тобі ж дівчата вже казали! Ти іноді зовсім не думаєш, що говориш..." – чула я голос розуму, справді починаючи сумніватись у тому, чи дійсно нормально було таке прямо запитувати. Але ж.. так цікаво, що особисто він на це скаже...

Раптове звучання мого голосу видно, що вибило сіроокого з роздумів, адже саме таким, трохи розгубленим поглядом він по мені пройшовся.

— Не знаю, що там тобі говорили дівчата, але моя думка така: кожен сам усвідомлює, чи навіть відчуває, коли можна переходити на "ти" зі старшими від тебе за званням. Приходить такий час, коли один момент стає переломним у цьому плані, і якісь емоції й підсвідомість підказують: "Від тепер можна". Чесно кажучи, я теж у такі моменти відчуваю щось дивне, адже ми всі до цього часу стаємо зв'язаними узами дружби. Такі висновки у мене створюються на основі власних спостережень за кожним членом команди. Адже в більшості, зразу вони цього не усвідомлюють, а лише згодом, коли я, ніби жартуючи, кажу: "А ти вже, бачте, встиг/встигла зі мною на "ти" перейти?" — Зімітував парубок жартівливий тон і потім знову став серйозним. — Деякі спочатку розгублюються і їм доводиться все пояснювати, а деякі самі, без моєї "допомоги" говорять: "Знаєш капітане, мені вже якось так звично з тобою на "ти" говорити.. дивно...". Кожна людина оригінальна, тому в кожного ця "заборона" знімається в особливий для нього момент. Це, можливо, зараз дещо незрозуміло для тебе, але все проясниться, коли ти сама це відчуєш. — Я уважно слухала брюнета, слідкуючи за кожним його жестом і поглядом, думаючи: "Цікаво, коли у мене настане та переломна мить? Скоро чи ні? Кортить дізнатися..."
На секунду замислившись про те, що капітан може бути настільки спостережливим, мені стало навіть трошки лячно.

Згодом, після його слів, дещо обдумавши, я вирішила не втрачати можливості поставити ще одне питання:

— А у вас було так само із голосом підсвідомості, що "від тепер можна" звертатися на "ти"?

Перевівши трохи здивований погляд із чергової демонеси (як не дивно) на скромну ельфійку (тобто на мене), молодик заговорив:

— Так, це сталося, коли "Полум'я Правосуддя" під моїм командуванням лише починало ставати справжнім повстанським загоном. Тоді мені ще не дозволили зайняти пост повноправного капітана, а про якихось сержантів і мови не йшлося.
Колись я, попри мамину незгоду, рішуче захотів стати повстанцем, що і зробив із допомогою тодішнього наставника й, за сумісництвом, найкращого друга. І от, після певних подій, так вийшло, що одного разу ми з генералом (з яким у мене тоді вийшло непогано здружитися) під час якоїсь місії дуже розговорилися й не помітили, як я почав йому "тикати". Адже теревенили довго-довго й на різні теми. Того разу він це перекрутив на жарт, чим зараз із задоволенням, коли доводиться, користуюсь і я. Потім, десь через два місяці різноманітних місій і завдань, коли мені вдалося набрати в новоспечену команду хоча б трьох людей, відбулося моє довгоочікуване представлення іншим однодумцям, як капітана найголовнішого з повстанських загонів… — Продовжував розказувати чорнявий, іноді кидаючи уважний погляд на мою персону. Мені було цікаво дізнатися щось нове про нього, адже він теж один з моїх нових друзів. Я й не помітила, як почала посміхатися, дивлячись на його зосереджене й водночас якесь зацікавлене обличчя. Навіть здалося, що, зазвичай, хлопцеві цікаво розказувати щось про себе, але переважно його майже ніхто не слухає, і тут така нагода, він аж ніяк не міг її проґавити. Проте, можливо, це було лише хибне враження.