Розділ 30. Так Хотіли Боги або Він Все-таки Впустив Її у Своє Серце

Наступний ранок видався, що не дивно, тихим і напруженим. Із товаришками обмінявшись кількома словами-поясненнями (щоб знали, де їх потім шукати, раптом що) і поснідавши, кожна з нас попрямувала у якихось своїх справах (перед цим переодягнулися в ті білі одежі, що й носили учора, і про чорні стрічки не забули). Делайла, наприклад, яка давно жила з нами в одній кімнаті, як і зазвичай, пішла до Оміда, адже весь час має бути з ним. Разія, що вже трохи відновила магічний резерв, якось згадала про те, що під час відпочинку загадала для Актеона і попрямувала до нього, мовляв, щоб хоч трохи відволіктися таким чином. Зена ж, поспостерігавши за вампіршею, подумала про Крайса і пішла нагадувати йому про завдання, адже вчора не було нагоди його виконати. Та й взагалі, вони всі вилетіли у кожного з голови, як тільки почалася ця метушня з порятунком Амона… Чи Бенет буде таки, за наказом Кейна, залицятися ввечері до Оделії, не знаю, але Дарла своє завдання точно не виконає… А от Ірма з Егоном, певно, все ж навідаються до її матері і до старого будинку. Але то, само собою, вже не моя справа. Просто вірю, що це зміцнить зв'язок між ними. 
Мелейна, до слова, пішла допомагати Брозові з реабілітацією і за одно бути корисною цілителям. Делора попрямувала туди ж, щоб проводити час із Амоном (до речі, на прощальній церемонії він не був присутній через свої поранення), хоч я не впевнена, що демон дуже хотів її бачити... Оделія з Бенетом вже з самого ранку перебували в лазареті, а старша з близнючок захотіла побути помічницею біля Лейли.
І все це лише для того, аби змінити свої думки хоч трохи іншими…

Такими темпами в приміщенні, через півгодини після того, як всі дівчата прокинулись, залишилися лише ми з Сарою.

— Що ж, піду-но я до Кейна. За самопочуття спитаю. Як-не-як після такої втрати треба бути біля нього… — Піднявшись із ліжка, спокійно заговорила жовтоока панянка, з якою ми вчора були чи не в однакових положеннях. — І ти до свого піди, щоб відволікти від сумних думок. — Порадила вона незмінним тоном і я кивнула, не розуміючи, чому ще досі цього не зробила. Коли ми покинули кімнату, збагнула, що це було тому, що весь той час я обдумувала події вчорашнього дня. І, на диво, це зайняло лише сорок хвилин...
Свого Кейна Сара знайшла швидко, а от я Амала повинна була ще трохи пошукати. Поки замислено бродила тунелями штабу, не помітила, що з кожною хвилиною вони стають дедалі більше порожніми. А усвідомила це аж тоді, коли до мене підбіг схвильований капітан і взяв за руку. Ця його дія немов вивела із незрозумілого трансу, в якому всі ті хвилини перебував мій розум.

— Я вже думав, що не знайду тебе! — Мимоволі обурився коханий, а я з радістю відмітила, що в його прекрасних сірих очах вже нема стільки того смутку, як було вчора. Напевно, справи цього хлопця трохи відволікли. — Ми вже відправили кожному повстанському штабу звістку про смерть Абеларда і про те, що вибрали нового генерала. Ходімо навулицю, він там якраз свою промову говорить, а то ти все проґавиш! — Поки чорнявий швидко вів мене за собою, я не могла відійти від здивування.
Новий генерал… Хто ж це буде?.. Навряд чи, він зможе бути таким, як пан Абелард… А може, це взагалі буде дівчина? Ні, сумніваюся… Чомусь стало страшно… Невже ця людина зможе здобути собі таку ж хорошу репутацію?.. А що, якщо ні? Якщо не завоює наших сердець? Ні, певно, вибрали того, хто вже має авторитет…

Покинувши скалу через телепорт, я замружилась від сонячного світла і на мить згадала прощальну церемонію з колишнім генералом. Тому вирішила запитати в капітана:

— А чому вчора генерала Абеларда в останню путь проваджали лише повстанці нашого штабу? І хто буде наступним носити це звання? — Млявість починала по трохи минати і я вже змогла йти в такт із парубком, не плентаючись за ним.

— Ситуація в Ліроні би не дозволила усім там бути. Ти ж уявляєш, скільки це повстанців? — Кинув він на мене швидкоплинний погляд і я зрозуміла, що спитала дурницю, — Старійшини би все зрозуміли, помітивши їхній рух, і вичислили би місцерозташування нашого штабу. — Продовжив репліку серйозний Ель, відпустивши мою долоню, коли ми вже прибули до потрібної галявини, — А щодо наступного генерала, то дивись. — Ставши у стійку "спочинь", мовив брюнет і я, повторивши за ним, зацікавлено глянула на того, хто твердим кроком ходив перед шеренгами з товаришів. — Кажуть, якщо Абеларда назвали батьком повстанців, то цього називатимуть сином. — Впевнено посміхнувся Амаліель, помітивши щире здивування на моєму обличчі. На промову я все ж трохи спізнилась…

— …Пам'ятаєте, як завжди говорив батько Абелард? "Ми всі брати і сестри! Різні чи однакові – ми сім'я. Неважливо – хто у кого вірить і якою магією володіє, у наших душах горить один вогонь! Саме ним ми спалимо своїх ворогів і освітлимо шлях тим, чиї серця заблукали!" Хочете мати наснагу боротися далі – продовжуйте вірити в ці слова! А також: "Якась там гордість! Якщо хтось із дорогих тобі людей постраждає, ти зовсім не будеш про неї думати, тому в багатьох випадках нею не можна, а треба знехтувати!" Ми всі знаємо, що в такі миті говорив не Абелард, а його серце! Тому давайте й далі слідувати цим настановам і ми зможемо докласти всіх зусиль, щоб здійснити те, про що весь час мріяло батькове серце! Здійснити те, віру в що воно розділило з усіма нами – привести Лірон до свободи і миру! А я – Егон Дейрінг, клянуся вам своєю честю, що нам усе вдасться! — Колишній перший сержант "Полум'я" із неймовірно серйозним виглядом різко підняв міцний кулак вверх, а за ним повторили й інші повстанці, захоплено щось вигукуючи і підтримуючи його слова. Я весь той час забула про будь-які хвилювання і лише з захватом спостерігала за другом (довелося трохи відхилятися від стійки, щоб нормально побачити, адже там було багато вищих за мене). Навіть усвідомила, що ще ніколи не відчувала такого духовного піднесення… Справді, ніколи ж не була на якихось промовах генерала Абеларда, напевно, вони були такими ж натхненними... І добре, що Егон – такий чудовий оратор! Ніколи б не подумала так про нього!