Розділ 28. Операція "Порятунок" або Правда Про Те, Ким Він Був

Поки деякі ще навіть не знали, як на таку неочікуваність реагувати, капітан серйозно заговорив:

— Броз брати участі в цьому не буде, бо не здатний ще. — Другий сержант хотів, було, щось заперечити, але під колючим поглядом чорнявого лише пригнічено кивнув. — Оделія і Омід будуть у лазареті працювати з цілителями, а Мелейна з Бенетом їм допомагатимуть. Всі інші підуть виконувати завдання. — Ох, давно я не чула в нього настільки командирського тону в голосі… — А тепер готуйтеся – ми телепортуємось до штабу. — Амал витягнув олівець і запрошення, починаючи викреслювати з останнього наші імена. Коли таке було здійснено з останнім у списку, телепортація спрацювала автоматично.

Як тільки опинилися в потрібному місці, всі зразу розбіглися по потрібних кімнатах. Приготувалися до бою, а хтось до допомоги пораненим, (у Делайли це зайняло найбільше часу) і дружно чекали в кабінеті пана Абеларда.

— Значить так, — Стримано заговрив Кейн, який стояв спереду від столу генерала. Володар строгих фіалкових очей тим часом поводився так, немов нас нема в приміщенні – зосереджено записував щось у товстому довіднику. — нам потрібно якнайшвидше дістатися до того лісу, в якому і розміщена одна з основних баз підопічних старійшин. Ми повинні працювати в команді, як ніколи. — Продовжував вперше настільки серйозний орк, а я не припиняла дивуватися тому, чому накази зараз роздає саме він, а не Ель, який мовчки стоїть збоку, напружено тримаючи руки в кишенях, — Хтось один повинен непоміченим пролізти до поверху з камерами і визволити полоненого. І мені вже відомо, як той повстанець має це зробити. А інші мають знешкодити тих зрадників Лірона, які будуть у будівлі і зразу ж повідомити, якщо у ворога з'явиться підкріплення. Давайте ж врятуємо товариша і покажемо цим покидькам, чому варто поважати повстанців і чому не можна рухати їхніх друзів! — Різко піднявши кулак догори, закликаюче вигукнув парубок із різнокольоровими очима, а ми не стрималися від чіткого й бойового "Так! Давайте!" Після цього Разія відкрила телепорт, через який почав кожен проходити, щоб опинитися за межами головного штабу. І тільки-но черга прийшла до мене, як пан Морторо спокійно заговрив:

— А ти, Вердінг, залишишся допомагати в лазареті. — Я кілька довгих секунд витріщалась на чоловіка, в якого під очима залишалися все ті ж незмінні синяки й мішки від недоспаних ночей, — Ти не зможеш там нічого зробити, адже ще не достатньо володієш зброєю…

— Ні! Я можу здалеку, з лука стріляти! — Безстрашно перебила я генерала, відчуваючи, як збилося від незрозумілого страху дихання, а він тим часом зустрівся багатозначним поглядом із Амалом.

— Ерлайн, Абелард слушно зауважив. — Підійшов до мене капітан і взяв за руку, — Розумію – ти хочеш допомогти, але, якщо і з'явишся там, то станеш чудовою мішенню. Тебе одразу захочуть викрасти знову і невідомо, чи встигне хтось цьому запобігти. — Він говорив правду і мені було дуже прикро від цього. Від того, що така особлива і саме через це не можу як слід допомогти друзям… — Не переймайся, ми його врятуємо і все буде добре. — Сіроокий поклав долоню на мою маківку і, підбадьорливо усміхнувшись наостанок, зайшов до темно-фіолетового порталу.

Я похнюпилась і стривожено глянула на Егона, який чомусь не поспішав заходити до магічного творіння Разії.

— Ми з ним поки що залишимося тут. — Почав пояснювати пан Морторо, — Якщо прийде повідомлення про підкріплення ворогів, то зразу ж вирушимо на поле бою. — Орк встав з-за робочого столу й твердим кроком підійшов до моєї скромної персони, — Чому стоїмо, Вердінг? — Широко усміхнувся дебелий чоловік моєму сконфуженню, — Біжи до лазарету і допомагай готувати все потрібне, а там і поранених приймати. — Підштовхнувши широкою долонею мою тендітну спину до виходу, мовив генерал таким тоном, немов запевняв у тому, що там я буду набагато потрібнішою. Можливо, так і справді буде…

— Бережіть себе! — Схвильовано кинула я навіть зараз ходонокровній Разії і дівчина чітко кивнула у відповідь, останньою зайшовши до телепорту і провокуючи його зникнення такими чином.

Потім я покинула кабінет найголовнішого з повстанців і попрямувала до дівочої кімнати. Переодягнулась у підходящий для роботи в лазареті одяг і до нього ж пішла. Там мені дали криваво-червону хустку на голову і такого ж кольору стрічку на зап'ястя, які символізуватимуть те, що я належу до тих, хто надає медичну допомогу. Не сказала би, що мої навички для цього згодяться, але мені хочеться допомогти всім можливим. В лазареті панувала напружена тиша, лише іноді цілителі, що тривожно носилися по всій кімнаті, перекидувалися поодинокими фразами. Ті з нас, хто мали їм допомагати, і я в тому числі, як налякані діти, збившись докупи, сиділи на одному з ліжок і напружено стежили за рухами цілителів, які якраз переодягалися в підходящий для надання медичної допомоги одяг, дезінфікували руки спиртом і кидали на нас трохи розгублені погляди. Можливо, якби захотіла, я б дізналася, що коїться в головах у інших, але не мала бажання цього робити, адже власних переживань вистачало. Наче й усвідомлювала, що всі в "Полум'ї" (і не тільки в ньому) сильні, але погане передчуття засіло в серці й ніяк не хотіло його покидати. Ох, хоч би все справді було добре…
 

                                     °°°°°°°°°

•
Найголовніший повстанський загін не в повному складі біг густим лісом. Гілляки били то по обличчю, то по шиї, то по руках, кущі шарпали ноги (якщо в когось вони були в сандалях), а невеликі рої комарів залітали в очі. Товариші лаялися і невдоволено шипіли, але не спиняли бігу ні на мить. Виявилося, що місцерозташування ворожої бази було на відстані лише кількох кілометрів від їхнього головного штабу! Повстанці вважали цей збіг щасливим випадком, адже могли дістатися до потрібного місця ще до ночі, а їм це було дуже важливо, бо хто ж любить вести бій у цю пору дня?

— Амале, — На ходу звернувся Кейн до капітана, — ти підеш рятувати полоненого. — Чорнявий спершу здивувався, а потім швидко опанував себе і твердо кивнув. — Ти повинен почати діяти, як тільки ми покинемо ліс. Часу матимеш небагато, сам знаєш, та й нас невідомо наскільки вистачить. В будь-якому випадку, ми маємо врятувати його якнайшвидше, щоб ніхто з тих виродків не витягнув з нього ніякої інформації про повстанців. — Зціпив зуби молодий орк, приховуючи хвилювання, і прискорив біг. За ним послідували й інші члени загону і тому вже через півгодини, з коротенькими перервами, вони покинули територію лісу й вибігли на галявину. Два вампіри, що охороняли вхід до невисокої кам'яної будівлі одразу ж звернули на них увагу й забили на сполох. Повстанці кинулися в бій і лише один Амаліель мав інше завдання. Ще в лісі випивши дві пігулки невидимості, які починають діяти через три хвилини, він помчав до одного з небагатьох вікон. Артефакт проявляв свою властивість прекрасно і хлопця ніхто не мав побачити і відчути ще найближчу годину. Сіроокий озирнувся і, зрозумівши, що ніхто не помітить його дій, нагрів свої пальці й сплавив ними краї тонкого скла. Витягнув його і насторожено заглянув всередину – порожній коридор із доволі яскравим світлом. Вочевидь, більшість уже вибігли надвір. Мимоволі зрадівши, що може вдертися до будинку непоміченим, капітан горем прикупив, але таки проліз через вікно й незграбно гримнувся на підлогу (як-не-як переживання робили свою справу). Схвильовано озирнувшись, чи ніхто не чув цього, підвівся й поспішив на нижній поверх споруди. Саме там, за свідченнями ще одно зі шпигунів і розташовувався відділ із полоненими. І слава Кіфарі, що був у ньому лише один такий… Так, повстанці були не з тих, кого можна запросто схопити, знали різні хитрощі. Але все ж траплялися з ними ось такі випадки, і зазвичай лише через власну необачність. Що не кажи, а всього не передбачиш і все не продумаєш.