Розділ 24. Велич Містріодіса або Сумна Історія На Ніч

Не минуло й десяти хвилин, як Крайс зміг, повернути капітана до нас. Поки вони, не поспішаючи, йшли в нашому напрямку, можна було помітити, що кроки Амала набагато нестійкіші, ніж кроки його сусіда. Коли молодики врешті підійшли до всієї компанії, чорнявий вхопився за голову, в якій, вочевидь, різко штрикнуло болем.

— Амале, що з тобою?.. — Ближче підступивши до сіроокого, схвилювалась я. — Що це щойно було? Тобі хтось привидівся? — Торкнувшись трошки колючої щоки долонею, стурбовано заглянула у втомлені вічі.

— Ага.. коли довго ходиш під сонцем таке трапляється. Починають привиджатися ті люди, яких вже нема серед живих. — Іронічно й виснажено видихнув Амал, і турботливо забрав мою долоню від свого трохи спітнілого обличчя.

— Добре, що це вчасно минулося, а то ти міг би нам проблем створити. Бо не думаю, що двоє хлопців, які майже б'ються, змогли б довго не привертати уваги. — Роздратовано потер пальцями перенісся Крайс і вирішив продовжити рух до королівського палацу. — Най він назавжди залишиться в наших серцях, як спогад, і ніколи не вилазить назовні. — Співчутливо мовив зеленоокий до брюнета, поплескавши його по плечі, коли проходив близько біля нього.

— Твоя правда… — Якось неохоче погодився головний і, випрямившись, послідував за другом. А я тим часом підійшла до чорнявого й акуратно взяла його за руку. Від неочікуваності дії, сіроокий тут же ж подивився на мене, після чого як на моїх, так і на його губах з'явилась ніжна усмішка. Не знаю, що ще поганого йому довелося пережити, але я хочу стати тою, з ким він дозволить собі забути весь той біль…

— Йоуу.. а королівський палац тут більший, ніж у Ліроні. — Побачивши справді велику за розмірами споруду, констатував Броз. — Але це сам замок, йоу. Тут нема великої території ззаду чи спереду, а значить, і саду, як у нашого короля, також нема. — Проаналізував другий сержант і всі дружно закивали, погоджуючись.

Піднявшись по кількох сходинках і ставши перед високою аркою – входом у зовнішній коридор, що вів до головних у палаці дверей, ми навіть із цієї немалої відстані вловили на собі строгі погляди сторожів.

— Щось мені підказує, що навідатися до короля буде складновато. — Майже пошепки заговрив Актеон, поки Амал уже припинив стояти й рушив широким коридором. — Ей?! Ви хоч продумали, що охороні скажете, щоб вона нас пропустила? — Тихо обурився русал, а Разія лише швидко потягнула його за собою.

— Заспокойся і довірся капітанові. — Приємно усміхнувшись, мовила до шатена блідолица вампірша, але сумніви в його очах не поспішали зникати і ці почуття я з ним тоді розділяла.

Через п'ять хвилин, нібито, впевненої ходьби наш загін уже постав перед величезними двостулковими дверима. Коли Ель підійшов до одного зі сторожів, я відпустила його долоню. Два доволі молоді на вигляд фенікси, що перебували у людській подобі, окинули постать командира цупкими питальними поглядами. Дивно, але, напевно, ці двоє якісь особливі, якщо навіть, коли вони не в своїх істинних формах, колір їхньої шкіри майже сніжний і зіниці в очах білі, що не властиво людям.

— Вітаю, я Амал Алек, капітан найголовнішого повстанського загону в Ліроні. Ми подолали довгий шлях від свого королівства, щоб побачитися з вельми шановним, Його Величністю, королем Містріодісом. — Спокійно заговорив до одного з охоронців чорнявий. Фенікс оцінююче пройшовся по нас усіх своїми неймовірними очима й гострим поглядом перезирнувся з товаришем. Після чого кивнув і вони обоє відчинили нам двері в головний зал. Більшість із нас поводилися стримано, тому свою радість від цього висловили тільки легенькими посмішками.
Коли ми увійшли, то змогли лише ахнути від захоплення. Так, ззовні замок також виглядає красивим і незвично високим, але лише як опиняєшся всередині, розумієш, що сприйняття його тут зовсім інакше. Височезна стеля, до якої навіть складно голову задерти, красиві стіни з витіюватими узорами, невеликі, але численні вікна з золотими рамками, неперевершене тронне крісло (що розмістилося на значному підвищенні), оздоблене дорогоцінними синіми каменями і, найдивніше, великий і плоский виступ зі стіни ззаду від трону. "Найдивніше", бо я не змогла второпати навіщо він там зроблений. І до речі, короля щось ніде не видно…

— Чужоземці... — Раптово заговрив могутній чоловічий голос, констатуючи нашу присутність у приміщенні. — Серед яких є той, хто контролює легендарний пірокінез. — Зауважив для себе, ймовірно, очільник Флоґи, якого ми все ще не могли побачити. "Він що, відчув якою магією володіє Амал?.." – несвідомо розгубилася я від його здібностей. — Що вас усіх привело до мого палацу? — Досі невідомо звідки лунали звуки голосу, який був ніби просочений мудрістю і владою, аж мурашки по шкірі йшли й наче деформувалися в малесенькі голочки і впиналися в кожну клітину тіла, змушуючи завмерти від величі.
Не в змозі обернутися в боки, я спробувала акуратно підняти голову вверх, так як відчувала магічну енергію саме звідти. Але навіть не встигла до кінця виконати дію, як у наступну мить у залі здійнявся вітер і причина його виникнення плавно приземлилася на так званому високому виступі ззаду від тронного крісла. Великий птах, якого постійно огортало синьо-блакитне полум'я, не мав на собі ніяких прикрас, а лише унікальну корону-символ, яка була створена з того ж вогню й вільно "плавала" в правителя над головою.

— Ми з Лірона, прийшли до Вас, Ваша Величносте, щоб попросити допомоги. — Відійшовши від захвату неймовірним створінням, серйозно заговорив Амаліель і низько вклонився. Дію за ним зразу ж повторили всі інші.

— О, як неочікувано з вашого боку. — Висловив іронічне здивування пан Містріодіс і я мимоволі вловила зневірені думки друзів. З першої ж його такої фрази їм здалося, що нічого не вдасться і це було якось зовсім неправильно… Невже то аура короля Флоґи так сильно на них вплинула?..

— Для того, щоб здобути свободу для власного королівства, ми перебуваємо в пошуках деяких артефактів і один із них є у Вас. — Повідомив короля капітан і той у підозрі звузив свої майже білі й так вузькуваті очі. Після цих слів чорнявий вирівнявся й ми повторили за ним.