Розділ 20. Повстанський Зрадник або Звикнути До Цього Буде Складно

Коли я прийшла до тями, надворі ще повністю світило сонце. Значить, пробула у відключці не більше двох годин. Всередині вже нічого не боліло, слабкості не відчувала і.. я дико захотіла до вбиральні! Різко встала й покинула галявину, на якій зупинилась наша дружна компанія, прямуючи до найближчих кущів і дерев. Поки бігла, чітко відчувала в роті незрозумілий присмак, який нагадував.. кров.

— Ей, Ерлайн! Не поспішай так, а то впадеш! – крикнув мені вслід капітан і деякі засміялись.

Коли я вже повернулася до друзів, відчуваючи значне полегшення, то змогла нормально всіх роздивитися, і розпитати все, що цікавило.

— В туалет ти захотіла, тому що отрута, за годину після того, як почала діяти сироватка, повинна вийти з організму. – пояснив брюнет, сидячи на траві. Я й собі тоді сіла. Його волосся було трохи смішно скуйовджене, а білок очей рожевуватим. Одну ногу він зігнув і сперся на її коліно ліктем. – І почервоніння очей теж є одним із показників одужання. – випередив ще одне моє питання хлопець і я кивнула.

— Йоуу, Ерлайн, а з тебе точно все вийшло? Може, тобі ще раз треба так збігати? – розшурхавши моє волосся на голові, глузливо поцікавився Броз і сів біля командира, схерстивши ноги. Я змогла тільки обурено фиркнути у відповідь на жарт друга.

— О, а скажіть, – нагадалось мені дещо важливе, – чию кров ми використали для протиотрути? Просто цікаво, а то я ж навіть не знала, що в нашому загоні є ангели! – захоплено заговорила швидше моя нестримна цікавість, а не я і ззаду мене почулися чиїсь кроки.

Переді мною став Крайс і витягнув одну долоню з кишені. Потім протягнув до мене і я побачила на її внутрішньому боці неглибокий поріз. Спершу витріщалась на нього деякий час, а потім, ще досі великими очима, подивилася на спокійного товариша і здивовано захапала ротом повітря.

— Та що в тебе за реакцієя така? Заспокойся. – легко усміхнувшись, порадив білявий.

— Але.. чому ти зразу не сказав?! – не розуміла я, а парубок лише здвигнув плечима:

— Я не зобов'язаний при першій зустрічі з людиною називати свою расу, та й не люблю цього.

— Йоу, я теж! – вискочив ззаду Крайса сержант номер два. – І мені б було краще зберегти це в таємниці, але що поробиш, якщо довелося рятувати всі наші дупи? – засміявся Броз, махаючи мені долонею з таким же ж порізом. Тепер мої очі округлились ще більше. Ну на цього хлопця я такого подумати точно не могла! Крайс хоч на ангела схожий, а він.. ну, якось складно віриться.

— А де тоді ваші крила? – розгублено запитала я й подумала, що добре зробила, що сіла, а то від такої несподіванки й ноги підкоситися могли.

Броз із Крайсом стримано перезирнулися й кивнули один одному. В наступну мить хлопці, кожен сам, одночасно виконали незнайому мені комбінацію пальців і в них зі спин ніби вирвалися крила. Це сталося з такою силою, що мені довелося замружитися від великого потоку вітру. І лише розплющивши очі, я змогла побачити істинну подобу своїх друзів. Щоправда, змінилося в них небагато – ті ж крила за спинами (в когог білі й широкі, а в когось – темно-сині й вузькі), невеликі німби над головами (знову-таки, в одного білий, а в іншого – темно-синій), яскраві стрілки відповідного кольору на нижніх і верхніх повіках і магічне світіння в очах.

— До слова, робимо це вже четвертий раз і, сподіваюся, він стане останнім. – склав мужні руки на грудях Крайс і втомлено видихнув.

— Ух-ти.. клас.. ви такі красиві! Неймовірно! – щиро висловила я свої думки й піднялася на ноги, щоб підійти ближче до хлопців. – І чому б вам завжди так не ходити? – зачаровано обійшла я їх обох, ледь торкаючись пальцями до пір'я крил.

— Надто виділяємось на фоні інших, йоу, а це не дуже круто. – чесно зізнався Броз за двох і якось винувато почухав потилицю.

— Ясненько… – задумано тим часом протягнула я, все ще ходячи навколо них. Потім зупинилась навпроти другого сержанта й придивилася до нього. – Брозе... – несподівано хитро кликнула я темноволосого й він спокійно підняв брови, – А твоє ім'я, воно ж скорочене, чи не так? – широко усміхнулась я, сама не знаю чому.

— Йоу, Броззаель Соуейк, якщо тобі цікаво. Але мені більше подобається скорочена версія. – підморгнув він мені і я швидко закивала головою, прикусивши губу від захоплення.

— Клас! Так гарно звучить! – підстрибувала я біля них обох, плескаючи в долоні, як дитина. Ну не виходить в мене бути стриманою в такі моменти!

— Все, годі вже, а то провалишся під землю від власного тупотіння. – пожартував так званий Крайсаель, погладивши мене по голові. Я трохи вгамувалась, але усміхатися не перестала. А друзі тим часом виконали ще одну невідому мені комбінацію пальців і їхні доволі великі крила, які, до речі, візуально збільшували їхній зріст, зникли так само раптово, як і з'явилися.

— Зі всіх, кому не була відома ваша раса, Ерлайн відреагувала найбільш бурно. – тепло усміхнулася Сара й інші підтримали її слова кивками й агаканням, а я лише засміялась, досі не відійшовши від всіх цих емоцій.

— Якщо ви вже все всім показали, давайте рухатися далі, бо артефакт сам нас не знайде. – скомандував головний, піднявшись і давши ангелам із нашого загону якусь маленьку баночку. Хлопці відкрили її і помастили вмістом свої порізи, напевно, щоб вони швидше гоїлися.

Перевіривши, чи ніхто нічого не забув на галявині, ми рушили. Всі були достатньо ситими, адже перед тим, як покинути територію Безодні, посиділи в забігайлівці і смачно пообідали. Крокували, не поспішаючи, й це дозволяло розслабитися. І не тільки це. Також було спокійно через те, що ми не в Ліроні й не повинні постійно бути насторожі, щоб бути готовими до появи королівської гвардії. 
До речі, все повторилося: я йшла сама, ні з ким не розмовляючи, а інші між собою так теревенили, що дивно було, як їхні язики ще свого місця тримаються. Ну, хіба що, капітан також мовчки йшов. Хай там як, та мене ця ситуація не гнітила. Раз у раз підстрибуючи в чудовому настрої, було цікаво роздивлятися навколишню природу й відчувати, що в думках немає нічого поганого.