Розділ 19. Хамське Ставлення або Про Невдалі Жарти

— А тебе, я бачу, зовсім не хвилює те, що ти, за ці КІЛЬКА РОКІВ, зовсім не поцікавився, як справи в твого сина. – гаркнув у відповідь брюнет до чоловіка і єхидна усмішка з лиця останнього зникла. – Досить, на цьому, я думаю, закінчимо. Нíчого нам тратити час на порожні балачки. Ходімо. – холодно скомандував головний і ми всі, як ніколи слухняно, покрокували за ним. – Не відволікай мене від роботи. – серйозно "кинув" капітан на останок батькові, байдужо пройшовши повз.

Коли я поглянула на обличчя цього ельфа, дивно, але навіть попри тон його розмови з сином, у мені прокинулося співчуття до нього.

— Вибачте, що питаю, – несміливо й доволі тихо заговорила я до чоловіка, – але чому у капітана така реакція на Вашу появу? Ви ж батько і син, що вже кілька років не бачилися…

Вже зовсім не хижі, а, радше, сумні блакитні очі звернулися до мене й донедавна незнайомий мені представник моєї ж раси глибоко вдихнув і видихнув.

— А чим тобі, дівчино, не подобається його реакція? Вона природна. Останнього разу, коли ми нормально говорили, йому були двадцять три. Чотири роки минуло. – ельф гірко усміхнувся і озирнувся туди, де був чорнявий. – А я сподівався, що його ставлення до мене хоч трохи зміниться...

Прослідкувавши за поглядом чоловіка я заклякла. Капітан майже буквально дірявив у мені дірку своїми знервованими очима.

— Вибачайте, мушу бігти! – пискнула я до чоловіка, який зміг на це тільки розуміюче кивнути, й побігла до головного.

Коли я таки догнала наш загін, то помітила, що всі йдуть мовчки. Ну ніхто нічого не говорив! Що ж.. це й не дивно. Поспостерігали за "перепалкою" командира з татом і обдумують усе. Ну, або їм зараз просто трохи лячно спитати в сіроокого хоч щось про це.

— Ерлайн, і про що це ти з ним таке говорила? – ще досі нервовим тоном поставив питання брюнет, склавши руки на грудях. Я помітила, як Зена злякано зиркнула на мене, а потім закусила губу. Ой, чую я одним місцем, що цей її жест не до добра…

— Тільки не зліться! – запанікувала я, піднявши руки, – Мені просто було цікаво, чому у вас із батьком такі стосунки. От і все. – опустила руки й усіма силами уникала зустрічі наших очей.

— І що? Багато дізналася? – тон капітана ледь пом'якшав, але дивитися в його обличчя мені ще було страшно.

— Ні… Нічого такого. – чесно відповіла я, сховавши голову в плечі. 
Головний голосно видихнув і на кілька секунд зарився пальцями у своє волосся.

— Та не хвилюйся, не буду я на тебе злитися. Намагайся контролювати свою цікавість наступного разу. Гаразд? А то далеко не завжди щось таке може мирно закінчитися. – я налякано подивилась на брюнета й він несподівано тепло посміхнувся.

— Так, капітане Амале. – спеціально перейшла я на офіційний тон, щоб виглядати більш переконливою. Відповіддю мені послужила ще одна легенька усмішка.

Завдяки нашій з хлопцем розмові, інші товариші перестали відчувати напруження і знову почали між собою щось обговорювати. Особисто мені тепер більше подобалося йти мовчки, роздивляючись краєвиди Авусу й спостерігаючи за його громадянами.

— А куди ми, власне, прямуємо? – зі щирим нерозумінням поцікавився Броз у задуманого капітана. "Він це сказав без свого “йоу”, аж дивно." – несвідомо промайнуло в мене в голові тим часом. – А то, знаєте, я хоч і другий сержант, але чомусь не знаю цього. – обурився хлопець і Мелейна, що йшла біля нього видала іронічне "пфф". Він зразу звернув на орчиху увагу, але нічого не сказав, тільки подивився, примружившись.

— Ми йдемо, чи, точніше, вже прийшли до головної гільдії найманців у столиці Авусу. – командир кивнув наперед себе й інші глянули туди ж так, ніби до цього зовсім не бачили тої доволі великої будівлі.

— І.. як найманці з гільдії допоможуть нам знайти пов'язку правди? – з недовірою запитав Кейн, склавши свої загорілі й пошрамовані руки на грудях.

— В тому то й річ, що ми будемо виступати в ролі найманців. – обернувшись обличчям до всіх нас, пояснив брюнет, а більшість тільки насупилась, нерозуміюче підняла брови й перезирнулась між собою.

— Як це так? Я на таке не погоджувалась. – Сара обурено поклала руки в боки. – Не збираюсь я бути в ролі якогось найманця. – незадоволено мовила представниця нагів і за сумісництвом дівчина Кейна.

— Ще й як "збираєшся". – строго заперечив чорнявий, – І інші теж "збираються". У лідера цієї гільдії є пов'язка правди і просто так він нам її не віддасть. Тому нам всім потрібно виконати для нього якесь завдання, щоб отримати її. – голос хлопця звучав так твердо, що ми мимоволі зрозуміли, що права заперечити чи відмовитися в нас немає. Запанувала тиша. Сіроокий уважним поглядом дивився на кожного свого товариша.
Деякі з докором видихнули і майже одночасно з якоюсь млявістю сказали:

— Так, капітане. – а я лише легенько посміхнулась цій ситуації. Невже це настільки зачіпає їхню повстанську гордість?

Напевно, таким, як Сара і Кейн, ще трохи незвично виконувати схожі доручення, адже відколи вони в "Полум'ї", майже постійно були на віддалі від інших його членів, на території Вільних Степів, або Святих Вод Ударіса (тобто королівства нагів). В більшості, їм частково була дана свобода дій, просто ними не командували безпосередньо, а лише через повідомлення передавали завдання зі штабу. Тому ця парочка ще тільки звикала до звичного для інших темпу повстанського життя.

Коли наша група увійшла на територію гільдії, яка, до слова, мала назву "Подих Танатіфори", мені здалося, що славу вона собі заробила не дуже чесними шляхами. І, напевно, все би було краще, якби до неї входили тільки агони, але ні. Тут зібралося багацько представників різних рас, в більшості вампірів, некромантів, темних ельфів і орків.

— Ооо, хто це до нас завітав? – почули ми явно п'яний голос якогось чоловіка і я мимоволі скривилась, опинившись безпосередньо в будівлі. Хоч тут і було гарно, але п'яні найманці, що, думалось, лише те й вміють, що п'яніти, ламати щось чи битися, псували загальну картину.