Розділ 18. Про Що Краще Не Питати В Капітана або Звільнення Щирих Почуттів Уночі

— Та звідки Ви таке надумали? – спробувала я неістерично засміятись і вкотре зиркнула на зацікавлених представників різних рас. – Тут доволі спекотно, сонце гріє. От і почервоніла моя шкіра. – мені здалося, що це було логічним виправданням. – А Ви зразу вигадуєте бозна-що. Невже Ви самі в такому положенні? Що, просто вирішили це на мене скинути, щоб самому легше було? – несподівано хитро усміхнулась я і рум'янець миттю зник зі щік. Склавши руки на грудях, чекала на відповідь і помітила, що інші "слухачі" ще зацікавленіше почали спостерігати за нами.

Капітан мовчки, уважно й із певною прискіпливістю подивився в мої вічі і з докором стиснув губи.

— Забудь. – відчеканив він, махнувши рукою, і впевнено покрокував уперед.

— Ей-ей! Що це має означати? – чесно кажучи, сама не очікувала від себе такої наполегливості. – Невже Ви щось приховуєте? Не будьте таким. Розкажіть нам. Ми ж всі друзі, чи не так? – я окинула поглядом інших товаришів по команді і вони дещо невпевнено, або, швидше, розгублено кивнули.

— Не буду я нічого говорити. – холодно обурився брюнет, сховавши руки в кишенях пальта.

— Але ж… – заїкнулась моя цікавість.

— Ніяких "але ж". Мені неприємні такі розмови. Тому відтепер ніхто ніколи в мене не питатиме нічого особистого. Це наказ. – серйозно проговорив головний, знервовано глянувши на стривожених нас.

— Вибачте… – лише й змогла змимрити я, усвідомлюючи свою дурну й нахабну помилку. Напевно, раз він так швидко розізлився, йому й справді неприємно про таке говорити. Переважно капітан завжди спокійний і його складно до злості довести, або навіть, якщо він і злиться, то це цілком можна не помітити за його маскою спокою, а тут.. таке якби обпікся чимось.
Коротше кажучи, своєю необдуманою поведінкою я зіпсувала собі настрій, і, що гірше, не лише собі.

Далі кілька довгих (особисто для мене) годин більшість із нас ішли мовчки. Принаймні, мені здавалося, що вони мовчать (або ж вони просто тихо говорили між собою). Я намагалася про щось думати, але виходило погано. Постійно на щось або на когось відволікалась.
Зиркнувши на інших членів нашого загону, я зрозуміла, що під час ходьби не всі з них мовчать (як і підозрювалося). Егон, вже як зазвичай, щось із захопленням розказував Ірмі, а вона лише раз у раз робила зацікавлений вигляд обличчя (чи справді їй були нецікаві розповіді ельфа, чи просто вона така дивна, це залишилося для мене загадкою). Актеон і Разія повільно йшли обіруч, деколи перешіптуючись про щось. Усвідомлення того, що в їхніх стосунках все потроху налагоджується мимоволі викликало усмішку. Омід весь час ішов поряд із Делайлою. Ця парочка трохи нагадувала мені Броза і Мелейну. Демонеса майже постійно якось нервувала брата, висказуючи йому своє незадоволення цим світом і тим, що в ньому існує він. Напевно,вїй добряче не подобалося те, що цей хлопець не ведеться на її спокушання. У свою чергу, Омід поводився терпляче. Старався не звертати на дівчину уваги, просто ігноруючи її, або відказуючи їй якимись уїдливими і короткими фразочками, що могло тільки більше обурювати Делайлу. Іноді ця панянка навіть намагалася зняти наручники, якими вони з моїм братом були пов'язані (саме через це він і не міг відійти від неї), погрожуючи тим, що її наречений (про якого ми всі дізналися відносно недавно) будь-якої миті може їх знайти і, образно кажучи, відлупцювати. На такі заяви Омід лише те й міг, що хмикати. Мені аж дивно було наскільки ця демонеса вже звикла до нас, адже спрешу вона здалася досить спокійною і сором'язливою, а тут, виявляється, в неї он, який кепський характер. Ну, добре, що хоч не дивиться на мене так, як раніше.
А от вище згадані напарники – орчиха і другий сержант, поводилися на диво стримано. Вони мало говорили, лише зрідка обмінюючись стислими словами. Те, якими очима ці двоє спостерігали за іншими, говорило, що вони аналізують поведінку друзів і обмінюються інформацією. 
Зена з Крайсом не припиняли досліджувати дивовижну книгу з артефактами, тому дренея не могла скласти мені компанії, та й і я не мала бажання їх обох турбувати.

Вже під вечір капітан наказав нам зупинитися і починати готуватися до ночівлі.

— Розділіться. – строго мовив брюнет, – Хтось піде по деревину для багаття, а хтось займеться розкладанням наметів.

— Як скажете, капітане. – відповів замість усіх Кейн, широко посміхнувшись. Я вже давно помітила, що цей орк дуже часто усміхається. І це добре, коли в загоні є такі люди, адже вони завжди можуть підняти настрій своїм товаришам.

Одна половина хлопців і дівчат вибрала собі перше заняття, а інша залишилися виконувати друге.

— Ерлайн, – звернулася до мене Зена, коли ми забивали в землю кілки, щоб натягнути з їх допомогою намет. – ти не переймайся через капітана. В кожного з нас таке буває, що ми раптово скажемо комусь щось не те. – дренея щиро посміхнулася, здвигнувши плечима.

— Та я ніби й не переймаюся… – несміливо хотіла говорити я, як вона тут же ж мене перебила:

— Скажеш теж. – набула губи дівчина, – Я спостерігала за тобою, поки ми йшли. І ти, повір мені, дуже часто зиркала на Амала. Цього було достатньо, щоб зрозуміти, що ти думала про те, що сказала йому. – після цих слів подруги я опустила голову й закусила губу. Все ж, це правда. Я справді весь час картала себе за ті слова, адже мені не хотілося погіршувати стосунки з капітаном.

— Невже це справді було так помітно?… – понуро заговорила я, повільно піднявши на Зену свої очі. Блондинка тільки розуміюче посміхнулась і кивнула.

— Капітан, як і кожен із повстанців, має своїх демонів всередині. Якщо так можна називати все неприємне, що колись із ним ставалося. – погляд дренеї посумнішав, а на губах з'явилася тепер вже гірка посмішка.– Йому справді не хочеться говорити про деякі речі, особливо про особисті. Адже він така людина, що, якщо вже й прив'язується до когось, то дуже сильно. А потім, якщо з цією людиною стається щось погане, йому неймовірно складно пережити це. – поки я слухала дівчину, в моєму серці починало зароджуватися відчуття жалю до нашого капітана. Але мені вдалося вчасно усвідомити, що цьому хлопцеві би це точно не сподобалося, адже він завжди хоче виглядати незламним у наших очах, і тому я постаралася відкинути це почуття. – Амал вважає це найгіршою рисою свого характеру і старається її позбутися, поводячись холоднокровно. Але, у кожного з нас був такий момент, коли ми розуміли, що насправді капітан зовсім не такий, а лише прикидається. Думаю, така мить і в тебе настане, якщо, хіба що, вже не відбулася. – закінчила говорити Зена й піднялася, щоб перейти до розміщення іншого намету. Біля нього ми почали робити те саме, що й біля попереднього.