Розділ 16. Правда, В Яку Всім Складно Повірити або Як Омід Охороняв Демонесу

Звідки й коли в мене взялося стільки рішучості? Думаю, що варто було королю відвести погляд від мого обличчя, як я тут же ж почала нормально мислити, що й було причиною її появи. А то його очі чомусь туманили мій розум. Гм.. може, це в нього така магічна здібність є? Так от, цих нещасних кількох секунд для мене було достатньо, щоб витягнути холодну зброю з чохла, що був закріплений ремінцем на правій нозі і прикласти до шиї ворога, коли він підняв голову. В серці в одну мить зародилася люта ненависть до цього чоловіка, адже саме через нього страждають люди цього ні в чому не винного королівства. Чиїсь сини чи батьки, що йдуть до повстанців, не повертаються живими й жінки роками оплакують їх. Діти залишаються сиротами, іноді й зовсім круглими. Люди бояться спокійно ходити вулицями і… Та це можна ще довго перераховувати! Якщо народ страждає, то чому ж його правитель має влаштовувати усілякі бали?!

Факт того, що мені ще ніколи не доводилося когось вбивати дещо лякав свідомість і "тормозив" мої дії. Але серце, шалено стукаючи в грудях, ясно й чітко говорило мені, що людину, яка зараз переді мною не потрібно жаліти. Зовсім. Смерть цього чоловіка стане початком налагодження життя в королівстві, а я, на додачу, ще й героєм можу стати.

Різко видихнувши, я сильніше притиснула лезо зброї до шиї ельфа, який дивився на мене спокійними, але повними жалю очима. Для мене було неочікувано побачити саме такі емоції на його обличчі, тому я не змогла одразу виконати своє завдання, а лише з кожним разом сильніше вдавлювала кинджал в горло Його Величності.

Володар смарагдово-блакитних очей повільно закрив їх, закусив нижню губу й гірко посміхнувся, тихо сказавши:

— Хочеш мене вбити?… Давай, вбивай… Ти ж заради цього сюди й прийшла, а я довго на це чекав. Мені тут і так надто складно жити, під всіма цими поглядами, які стежать, щоб я не зробив щось не те, бо інакше мені нічого, окрім смерті не світитиме. Тому краще, щоб вбив мене хтось із вас, аніж їхні люди.

— Що?… Про що.. Ви говорите?.. – від нерозуміння слів чоловіка я трохи розгубилася й тому послабила тиск леза. – Що означає "хтось із вас"?… – З рани виступили великі краплі багряної крові й потекли по його шиї, капаючи на мене. Я в цю мить не зводила очей з обличчя правителя, стараючись знайти в ньому відповіді на питання.

— Ти ж із повстанців? Тебе підіслали, щоб вбити мене, адже кожен з вас носить в серці ненависть до моєї особи. – все ще тихо говорив король, а я тільки ширше відкривала очі від шоку.

— Що?... Звідки.. звідки Ви знаєте?!… – тремтячим голосом викрикнула я й рука, в якій перебував кинджал затремтіла сильніше.

— Т-с-с.. тихіше, а то тебе почують і тоді нам обом буде непереливки. – застережливо, але спокійно повідомив рудоволосий ельф і в наступну мить швидко, різким рухом вихопив холодну зброю з моєї руки.

— Ні, будь ласка.. тільки не вбивайте… – в раз жадібно попросила я, замружившись в очікуванні болю, і, як тільки до вух долинув звук дзвінкого падіння кинджала на підлогу, розмлющила очі й почала переривчасто дихати. В мене навіть склалося враження, що я задихаюся.

— Заспокойся. Ніхто не буде тебе вбивати. – так само спокійно мовив Його Величність, а я лише продовжила величезними очима дивитися на нього. – Я хочу, щоб ви допомогли мені. Морально я ще зможу витримати весь тиск, який на мене чинять, але фізично моє тіло більше, ніж півроку не протягне. Вже кілька ночей поспіль я не міг заснути, все думав, як мені попросити у вас допомоги, якщо ви так мене ненавидите… – з одного його ока на мене впала холодна сльоза і я затамувала подих. Обличчя короля не було схоже на обличчя того, хто плаче. Це виглядало зовсім інакше: він говорив спокійно, з жалем в голосі й очах, і ніби не міг стримувати сльози, які просто крапали з них. – В глибині душі я підозрював, що повстанці щось придумають із цим балом і тому, коли я побачив, як в саду ти говорила з їхнім головним капітаном, в мені прокинулася надія на те, що мої здогадки правдиві. Я знаю на вигляд більшість повстанців, тому мені було не складно здогадатися, що ти в їхніх рядах недовго, та й…

— Невже Ви знали про все й тому так поводилися зі мною?… – злякано припустила я, не даючи йому договорити і все ще лежачи під чоловіком, що нависав наді мною.

— Так. А ти що.. думала, що сподобатися королю так просто? Авжеж ні. Був би на моєму місці хтось інший, у тебе б навряд чи щось вийшло. – і тут я зрозуміла наскільки наш загін "проколовся". Його Величність вміло обійшов наш задум і використав на свою користь. Що тут скажеш.. цього вечора ми обоє були лицемірними, обоє грали чужі ролі.

— Що такій жахливій людині, як Ви, треба від нас? – нервуючись, спитала я і насупила брови. Сльози з його очей помалу переставали крапати й він заговорив:

— Я не жахливий, не вважай мене таким. Я всього лишень виконую те, що мені накажуть. І на цьому все. В мене нема ніякого права давати якісь доручення підданим без їх відома.

— Без чийого такого відома? – все ще не вірила я чоловікові, досі нервуючись.

— Старійшин. Не я керую ними, а навпаки. – я завмерла й витріщилась на ельфа. "Як?… Старійшини?… Але ж мені казали, що вони мало що вирішують і все залежить від думки й дій короля… Як таке може бути?…" – розгублено думалось мені, поки Його Величність продовжував говорити: – Так триває вже сотні років. Вони зробили себе безсилими проти моєї влади в очах простих людей, які зовсім не підозрюють, що все зовсім не так.

— А права і ліва рука? А капітан королівської гвардії? Вони-то кому підкоряються? – невпевнено знову перебила я чоловіка й тут же ж отримала відповідь:

— Ніхто. Ніхто в цьому замку не знає про справжню владу старійшин. Всі думають, що я керую королівством. Права і ліва рука, капітан королівської гвардії, так, ми з ними в дружніх стосунках, але мені строго заборонено давати їм якісь накази без відома ради старійшин. – вже й із рота ельфа почала маленькими крапельками текти кров і падати мені на обличчя, від чого я миттєво здригнулася й акуратно відштовхнула чоловіка від себе.