Розділ 12. В Гостях у Знахарки або Перший Приступ

— А де ми будемо проводити ці тренування? – поставила питання я брюнетові, який, вже як зазвичай, мовчки йшов біля мене. Його чорним густим волоссям бавився вітерець. Інколи сонце хотіло змусити хлопця примружити очі, але спроби світила були марними і з чим це було пов'язано, мені не відомо.

— Над тою печерою з Упніліями. Це хороша галявина. На ній багато хто з повстанців полюбляє відпрацьовувати свої бойові вміння, і переважно вони роблять це парами. Он, глянь. – звично спокійний парубок кивнув наперед себе, стимулюючи мою увагу сфокусуватися на парі молодих людей різної статі і раси. В голові одразу ж промайнула думка про те, що вони були одними з тих незнайомих членів загону, кого я бачила вчора в їдальні.

На перший погляд звичайний хлопець і явно ельфійського походження дівчина-дріада відпрацьовували удари звичайним одноручним мечем. Вони влаштували своєрідний поєдинок, аби уявити одне одного на полі бою. Із рухів молодика, в які він додавав елементи фехтування, можна було зрозуміти, що із них двох саме він має роль учителя, який допомагає напарниці. Мене це не здивувало, адже дріади завжди краще володіли магією (а саме цілющою), аніж зброєю. 
Захопившись тренуваннями, незнайомі мені члени загону не помітили нас із капітаном, тому йому довелося власноруч привернути їхню увагу:

— Ей, Бе́нет і Оде́лія! Вибачте, що відволікаю, але попрошу вас познайомитися з нашою новенькою. – миттю зреагувавши на голос капітана, хлопець і дівчина здивовано зиркнули в наш бік, потім перезирнулись між собою і, схвовавши зброю, нешвидко попрямували до нас.

— Ерлайн Вердінг. – з милою посмішкою відрекомендувалась я і потиснула теплу долоню. Парубок був світлошкірим, не дуже високим і особливою тілобудовою теж не вирізнявся. Обличчя мав приємне, якесь дитячо-кругле, а очі з білими зіницями й райдужкою різного кольору – жовте і блакитне, такі добрі і з деякими смішинками. Недовге буйне волосся, яке ззаду сягало шиї, своїм кольором нагадувало висвітлену деревину сухого букового дерева.

— Бе́нет Вíрґо, радий зустрічі. – дещо розгубленим і здивованим голосом мовив він, забравши потиснуту руку. Потім цікаво глянув на капітана. – І скільки часу вона вже в нас? – через те, що це спитали не мене особисто, з'явилося відчуття того, що мою присутність майже проігнорували.

— Близько шести днів. – із звичною холоднокровністю відповів брюнет, подивившись на мене. Погляд затримався на моєму обличчі на кілька секунд і його пухких вуст торкнулась легка посмішка. Я на мить примружила очі й підняла брову в німому запитанні. Проігнорувавши міміку мого лиця, сіроокий звернувся до напарниці мого нового знайомого:

— Оделіє, ти теж іди привітайся. Ви ж родом із одної раси. – на прохання капітана дріада неспішно й несміливо підлетіла (так як, ці дивовижні істоти не мають ніг) до мене й ми обережно обмінялися рукостисканням.

— Оде́лія Мінг, приємно познайомитись, Ерлайн. – в мить привітно "защебетала" власниця довгого темно-зеленого волосся. Я дещо розгубилась такій зміні її настрою і це не лишилося непоміченим: – Не хвилюйся, просто.. коли я потиснула твою долоню, то відчула твій душевний стан і настрій думок. – щиро посміхнулась вона, – Ти дуже добра. – на ці слова я трохи почервоніла і ще більше розгубилась.

Нова знайома, як і всі істоти її виду, була наділена світло-зеленою шкірою, блакитно-зеленими очима без райдужної оболонки і спеціальною чутливою рослинністю, яка звисала з її бедер, стирчала на голові різним корінням із мерехтливими світлячками і обмотувала її груди й обидва передпліччя. На чолі в неї було особливе татуювання, яке трохи нагадувало ескіз голови дракона. Обличчя ж дівчина мала овальне, з курносим носом, пухкими губами й трохи завуженими очима, над якими розмістились майже чорні густі брови. 
Дріада ще раз посміхнулася і на її щоках утворились милі ямочки.

— Як ви вже змогли помітити, ми прийшли сюди тренуватися, – заговорив чорнявий і парочка друзів кивнула. – і було б добре, якби ви залишили нас на одинці. Тому що ці тренування незвичайні, а Ерлайн у нас сильно сором'язлива. – парубок поклав долоню мені на голову, а Оделія з Бенетом тим часом цікаво перезирнулися між собою. – Не подумайте нічого такого і вибачте за тимчасові незручності. – серйозно мовив головний заступник генерала Абеларда і парочка вдруге перезирнулась між собою.
Білявий видав досить голосне "Пфф" і, ніби натякаючи на щось, сказав:

— Гаразд, капітане. Ми вас покидаємо. – пройшовши попри нас, він торкнувся плеча брюнета долонею й додав: – Будь із нею обережним і ласкавим, вона ж новенька. – хитро посміхнувся парубок.

І що ця інтонація повинна була б означати?…

— Бенет! – дзвінким голом обурилась дріада і, ховаючи волоссям свої від чогось почервонілі щоки, швидко підлетіла до напарника.

— Ну що я вже не так сказав? – обурився він у відповідь, стримуючи сміх, який викликав вираз обличчя дівчини. Завівши руки за голову, хлопець, расу якого я не змогла визначити, почав вислуховувати її докори.

Я вже хотіла було насторожити слух, щоб краще все почути, але велика й тепла долоня швидко схопила мою й повела в протилежному від нових знайомих напрямку.

— Капітане?… – розгубилась я.

— Просто йди за мною. – "відрізав" він і наступні кілька метрів ходьби ми якось напружено мовчали. Емоції на його обличчі мені розгледіти не вдалося, бо він намагався йти попереду, але там точно було щось цікаве...

Хай там як, та коли ми вже зупинилися, він обернувся до мене і звичним тоном і, тим більше, зі звичним лицем заговорив:

— Зараз ми спробуємо відтворити варіант подій на випадок того, якщо тобі доведеться вбити короля зброєю. І, я думаю, це єдине, що нам потрібно відпрацювати ідеально. – брюнет спочатку присів, а потім ліг на траву біля підніжжя одного дерева, стовбур якого слугував місцем для покращення техніки ударів як руками й ногами, так і мечами й кинджалами.

— Що ви робите? – з не без підставним нерозумінням дій напарника спитала я, ставши близько біля нього й дивлячись зверху вниз.