Частина 45. Відчиняючи двері.

«Відчиняти двері перед гарними та здоровенними – чи це не щастя?»
Розмірковуючи про подібну емоцію, яка лоскотала зсередини, коли я робила крок у сріблясте марево густо обмазане чорнотою, що клубилася по краях, я прислухалася до тепла, яке йшло від руки, що обіймала мене за талію.
"А може я вже знайшла своє щастя?" - муркотіло всередині, коли перед моїм поглядом заіскрилися перевернені краєвиди крижаного Сільвера.
Мене відтіснили з дороги міцним плечем, прикриваючи від косих поглядів елітного загону демонічної служби контролю та правопорядку.
Виявляється і така служба є там, де мешкають Вищі та не дуже Вищі демони. І раса ця набагато старша за людську, та й фейську теж. Мені дивно було прийняти думку, що вони, певною мірою Творці. Або були ними колись, а зараз лише контролюють та спостерігають за рівновагою.
Молодці з хвостами і рогами тягли кілька дивних баулів, гіллястих конструкцій, що нагадують криноліни земних жінок, і ще зброю, більше схожу на смішні мухобойки.
Слідом за ними вискочили лисиці. В однієї було три хвости, а в другої чотири. Вони тут же радісно затявкали, породивши дивовижну луну в печерах, де чекали на допомогу їхні родичі.
- Фу, - цокнула на них Перла, одягнена точно в таку ж форму, як і ті, що пішли вперед. На ній ця форма виглядала елегантніше та витонченіше. Але ж скрізь жінка повинна бути жінкою.
Я посміхнулася Перлі, згадуючи, як її заманювали до лав ДСКП. Мабуть, пригодами вона забезпечена на кілька життів вперед, тому що прохолоджуватися цим демонам і демоницям ніколи. Завжди є те, що потребує виправлення та корекції.
- Ти не змерзла? - питання пробігло по шкірі гарячими колонами мурашок, що скачуть у канкані, і я закрутила головою з боку в бік.
Альваліс Реградір, старший цього елітного загону, що складається з п'ятнадцяти багнетів, невагомо огладив мене в районі п'ятої точки. Ці його жести я відчувала не тільки магією, або як би сказали на Землі, бачила очима на потилиці, а швидше передбачала їх, і не тільки. Бастіон ще не впав, хоча я дійсно обрала його своєю парою, коли назвала коханим у тому небезпечному затриманні дуже сильного і неприборканого Скайріма.
Але поки я навчалася в університетах, - хто б міг подумати, що колись мені доведеться протирати своєю дупою місця за кафедрами, - я ігнорувала його натяки та прямі повідомлення.
Я ще пам'ятала торг у цьому їхньому храмі предків.
Ні, це звичайно прикольно, що ми знайшли сімейний скарб Реградиров, і навіть застовпили належне представнику стародавнього роду місце в ієрархії Вищих демонів. І можливість навчатися у кращому навчальному закладі семи світів – це дуже почесно. Але й резерв сили в мені такий, що не кожен демон упорається. Так, тут точно лисицям треба сказати спасибі. Але доки я його не стабілізувала і не змогла з легкістю творити і витворяти цим вогнем найнеймовірніші речі, хід у це місце був зачинений.
А зараз, - зараз я дивилася на мінливі тіні, що мчали по стелі цієї неймовірної печери, що стікалися до місця виходу нашої групи. Портал давно закрився за нашими спинами, залишаючи на підлозі печери рунічний символ-мітку.
З цього моменту лисиці вже не одні у своєму існуванні, у своїй боротьбі з початковою темрявою, що оточує планету.
Вчені Вищих не сиділи без діла, і за останній рік змогли створити кілька відповідних протоколів. Ні, до того, щоб запалити нове світило на небосхилі Сільвера - ще дуже далеко, але принаймні морок перестане висмоктувати магію з простору та підпростору.
Саме про це розповідали родичам Твіггі та Піггі, весело тявкаючи і захлинаючись повискуванням.
І останньою до нас зістрибнула зі стелі розкішна біла лисиця з дев'ятьма хвостами.
Коли вона перетворилася на прекрасну жінку, по рядах демонів промайнув захоплене зітхання.
Я зиркнула на Альваліса, і потонула в його погляді.
«Невже це не щастя, - коли на тебе дивляться так, як на найпрекраснішу жінку не лише семи світів, а й усіх розвіданих у неозорому космосі».
– Може ти? - Запитав він, заправляючи локон, що вивалився з суворої зачіски з пучком на потилиці.
Мої губи здригнулися, розповзаючись в посмішку.
Я повернулася до правительки цього дивовижного світу, злегка киваючи, вітаючи і позначивши те, з ким їй варто вести діалог.
Вона прислухалася до повизгування сестричок, усміхнулася світло, хоч і трохи втомлено, і зробила крок ближче.
- Вітаю тебе, Любов, Любаша, - виправилася одразу, коли одна з сестер розгнівалась. - Любаша, що несе в грудях крижаний вогонь Сільвера. Ми дуже сподівалися на те, що все вийде.
- Чи бажаєте ви піти чи все ж хотіли б зберегти це місце для життя? - Запитала я головне.
Саме на рішенні лисиць базуватиметься те, як діятимемо в найближчому майбутньому.
- Зберегти? – У її голосі була туга творця, який змирився з тим, що найкращий витвір його життя буде зруйнований. – Хіба це можливо?
- Ми зробимо все для того, щоб дивовижні печерні ліси Сільвера існували не лише найближчим часом, а й у віддаленому майбутньому.
І мої особисті вгодовані таргани голосно зааплодували, розпалюючи всередині це дивне крижане полум'я, подароване мені цими давніми і зовсім міфічними істотами.
"І що ж далі?" - Запитаєте ви.
Знаєте, можна було б довго і смачно розповідати про те, як мене спокушав власне вже набутий чоловік. У демонів вибір партнера робить демониця, і кров'ю жінки цей союз благословляється. Ну і куди ж без родового кільця, яке цей вибір підтверджує.
Або про те, що мені довелося вчитися не тільки вмінню керувати внутрішнім вогнем, а ще багато чому іншому. І геоцентрична фізико-механіка, ще не найдивніша з дисциплін, заявлених у моєму дипломі.
Або про те, що зрештою я все ж таки стала щасливою мамою п'яти абсолютно неймовірних нащадків. Трійні та двох погодок. І сила вогню пропорційно розділилася на кожного з трьох демонів, одна з яких була дівчинкою. І ні, вони не народжуються з рогами та хвостами. Ці атрибути з'являються тоді, коли сила магії прокидається в тілах, які вже усвідомлюють наслідки.
І так, крила не обов'язково у всіх чорні, але це швидше за все теж спадковість, я вже точно одного в тозі і з білими крилами бачила.
І звичайно ж і пригод, і кохання у мене було багато. Швидше за все ті зубасті малі з чорними алмазними крилами відстояли моє право на велике, довге і всеосяжне щастя. А у предків Альваліса не вистачило аргументів опиратися їхній наполегливості. А отже довелося цим інтриганам наглядати за нащадком, і тою, що дісталася йому за дружину.
І весь цей час я не втомлювалася дякувати тому неймовірному моменту, коли відчинила двері в туалеті на залізничному вокзалі. Двері, що ведуть у неймовірне та фантастичне майбутнє.