Частина 44 Головне вміти торгуватися

- А навіщо їй думати? Ось народить спадкоємця, потім ще кілька пострілів.
- І демоницю, обов'язково має бути дівчинка!
- Чотирьох вистачить? Чи потрібно більше?
- Чим більше, тим краще, але все ж таки вона не демониця!
- Якщо кільце визнало, а вона вибір зробила, то все у них на мазі буде!
Особини, які обговорювали чиєсь особисте життя, були як дзижчання комара над вухом, - не давали розслабитися і поринути в сон.
«Чи в сон?» - несподівано мої таргани пожвавішали і зажадали взяти участь в обговоренні власної долі.
Не зовсім розуміючи, про що вони, розплющила очі і завмерла, розглядаючи чудну компанію, що сиділа за круглим столом.
Людин так п'ятнадцять, точніше хвостатих і рогатих демонів і демониць, у зовсім різнокаліберному одязі, навіть одна в тозі була присутня, і чомусь з білими крилами за спиною, щось бурхливо обговорювали і торгувалися.
- Потенціал, ви тільки подумайте, який буде у першого демона потенціал!
Той, хто говорив, був у пожежній касці з плюмажем з металевого пір'я і з рогами, закрученими штопором.
«Оце мене торкнуло!» - подумала я, розмірковуючи, де такий пожежник міг працювати, гасячи пожежі та рятуючи людей. «Чи це він грішників у такому екіпіруванні в пеклі перевертає на сковорідках?»
Те що він точно рятував, а не підпалював, я усвідомила в наступну секунду, засумнівавшись своїм безстороннім припущенням про пекло. А ще, що всі ці персонажі – це предки мого Ала. І від цього «мого» так потепліло в грудях, що навіть запах диму залоскотав ніздрі.
Тут же переговорники втягнули димок, і поскакували зі своїх місць.
- Мамо, - пробелькотіла, почуваючи себе, як не у своїй тарілці.
Найпредставніший клацнув пальцями з величезними пазурами, і повідомив, що з доставкою моєї матері вони поки що допомогти не можуть. Мовляв, предки з мого боку не дуже горять бажанням скласти компанію за столом переговорів.
Я вкрилася бісеринками поту, коли представила свою матінку за цим столом. І, не дай боже, бабусю з боку батька. Та ще відьма була, судячи з переказів, якими нас частували тоді, коли ми до бабусі, тобто матері мого батька в гості приїжджали.
- Фея, - збіговисько демонічних персонажів нервувало, димом пахло все сильніше, тому я покликала на допомогу ту, що обіцяла виконати за договором все, і навіть трохи більше.
Тут же з закономірним "бах" над столом проявилися три крилаті особини. Ну так, "бах" було не одне, а три, і пролунало це погрозливо "бах-ба-бах!", якщо бути точною до останнього. Страшелезні ж були ці феї, до остраху і проковтування язика, як на мене. Антрацитово - сірі, з гострими голчастими зубками, з біло-сірими космами волосся, що звалялося в дреди, розсипані анатомічними торсами. Крила в них також були. Чорні, блискучі гранями, що викликають стійке відчуття, що об них можна порізатися.
"Побачила б таку фею, від страху в штани б наклала" - майнула думка, поки я розглядала їхні пов'язки на стегнах і списи в руках.
У одного навіть був не спис, а палиця, з муміфікованою головою дивної істоти замість навершия.
- Ну, - обвів цей громадянин недобрим поглядом компанію, яка зібралася до того як, продовживши з погрозою в голосі, - з боку нареченої ми, сподіваюся, без заперечень? – пом'якшив він категоричність заяви, переставши скалитися.
- Та які заперечення, - підстрибнула на місці демониця, скоріше роздягнена, ніж одягнена. І більшу частину її одягу складали камені, різного ступеня огранювання, розмірів і форм, нашити на прозорі клапті матерії.
Мені навіть цікаво стало, як на таких каменях можна сидіти. Це ж вся дупа буде в дірочках, ніякий целюлит в порівняння не піде.
- То як, четверо демонят, чи все ж таки п'ятеро? - Продовжила вона, недозволено близько підскочивши до тріо.
- Ми тут для дотримання, - буркнув той що з палицею, і клацнув пальцями, практично в тому ж ритмі, що перед цим найпредставніший демон.
Фей, що висів поруч, витяг звідкись сувій і сунув у руку того, що з палицею.
Той, не відриваючи погляду від демониці, і ні краплі не скошуючи погляду на блиск каменів, розгорнув запропоноване, і тільки після цього скосив погляд на вміст.
- Щастя нареченої, - скривився, повернув голову до того, хто цей сувій роздобув і перепитав, - серйозно?
Той, у кого питали, кивнув.
Демониця некультурно впустила щелепу майже до підлоги. Навіть захотілося очі протерти, бо все це все більше змахувало на якийсь фільм-катастрофу, зі мною у головній ролі. "Ти стільки не вип'єш" - спробували заспокоїти таргани, але чомусь пошепки і якось невпевнено.
Представницький демон перепитав невірячі – щастя?
Демониця розвернулася до мене і запропонувала, - а давай я тобі розповім, де фамільний скарб закопаний?
- І щастя, - відрізав той, що з палицею.
А я навіть не зрозуміла, на яку із пропозицій я кивнула.
- Але ж діти - це найголовніше щастя для жінки, - вліз пожежник, - четверо, ні, п'ятеро, це ж яке щастя!
Я важко уявляла про яких він дітей, і до чого тут я, тому знову кивнула, погоджуючись. Адже діти теж щастя, - але тут же схрестила пальці, підсумувавши в умі, що не для мене, це вже точно.
Той, що в тозі і з білими крилами реготнув, і продекламував, що щастя - це займатися тією справою, що наділяє крилами.
Я знову кивнула, про всяк випадок зробивши виноску, що на феячі крила претендувати ніколи не стану.
- А пригоди, кохання, зрештою, - сивобородий чорт, з носом, більше схожим на акуратний п'ятачок, зворушливо склав лапки на вгодоване пузико.
Я відразу закивала, погоджуючись, що це теж щастя. Якщо не одне, то інше. Хоча кохання всі хочуть. І відразу зітхнула, згадуючи Альваліса, і як він мене знімав з шиї Вищого демона.
- Послухайте, - несподіваний спогад висмикнув мене зі стану байдужого спостерігача, - а де це я?
Тут же прикусила язик, коли готова була сказати сакральне – а мені додому.
- Ну, - покрутив долонькою у повітрі представницький.
- Тут ти, дитинко, - повідомила демониця, - у храмі предків!
Тут же в голову полізли спогади про інший храм, як він тремтів і вібрував, і я не втрималася ще від одного питання, - а Альваліс де?
- О! - Підняв палець вгору чорт з п'ятачком, - кажу ж, Любов!
- Так, Любов, я, і що? У нас ще подібні жіночі імена є - Надія, Віра!
- І доки щастя їй не пообіцяєте, ми звідси ні ногою, - загундосили феї.
- Так, - у мені піднімалося щось гаряче, спекотне, вогняне, демони ці, сранні, тобто дивні феї, нехай самі дискутують про стан, який відповідає найбільшій внутрішній задоволеності умовами свого буття, повноти та свідомості життя, здійсненню свого покликання, самореалізації. - Поверніть мене туди, де взяли!
Здається мені вдалося гаркнути на всю силу легень, тому що навколишня дійсність смикнулася, пішла брижами і розтанула.
Я сиділа на лікарняному ліжку, а біля протилежної стіни були ще два ліжка, з яких на мене витріщалися лисиці. Точніше сестрички Твіггі і Піггі, але з проявленими на маківці лисячими вухами, якимись дивними тату на лобі і щоках, і крижаною магією, що сяє в очах.
- Ось тепер усі в зборі, - прошурхотіло ліворуч від мене.
Я повернула голову і виявила ліжко з Перлою.
- Голос зірвала, - повідомила вона зловісним шепітом.
- Це коли предків намагалася дозватись? - Згадала я дивну трійцю.
Фея здивовано моргнула, склала в голові два плюс два, не інакше як, і видала - дивні справи творяться на небесах.