Частина 43 Коли падіння – це перемога

- Де ти, де ти, любий мій, - наспівувала я собі під ніс, майже беззвучно, але чомусь супроводжуючі здригалися і косилися в мій бік, ніби розуміли, про що я співаю.
- Повна тиша, - на черговому повороті фея махнула рукою, і ми бадьоро згуртувалися в очікуванні наказів. - Далі підемо пішки, в принципі, нікого в занедбаних тунелях не повинно бути, але краще бути напоготові.
Лисиці почали облизуватися, дивлячись на розгодовані тільця істот, схожих на прозору попелицю, з якої мурахи доять солодкий сік. Гноми не зупинялись на досягнутому, селекцією досягли такого розміру попелиці, що можна було порівняти тих із коровами. Не надто вгодованими, але все ж таки.
Тільця «молочного» стада слабо фосфоресцювали, і в цьому дивному світлі обличчя оточуючих виглядали потойбічно.
Тільки зараз у мою голову просочилася думка, що все, що я робила до цього моменту, зовсім мені не властиве. Вчилася, прагнула, подорожувала, відкривала горизонти, та й не лише це. Це ж зовсім не моє?
«А чиє?» - я дивилася на фею, на перевертнів з далекої та вмираючої планети, на супроводжуючих кротів-гномів, і почувала себе героїнею дивної казки. Чомусь було відчуття, що аж ніяк не зі щасливим кінцем. А скоріше навпаки.
- Не розслабляємось, - висмикнула з роздумів фея, - ми зможемо побачити, що починають ці діячі.
- І взяти участь?
«Здається у сестричок період пубертатного дозрівання» - мені якось не подобалися намальовані нимии перспективи та плани. І справа була навіть не в тому, що на мене давила гора, і не в тому, що не було магії, це точно не напружувало, на відміну від вектора, яким слід було рухатися.
- А може, почекаємо? – подала я голос.
– Коли нас врятують? - хмикнула Перла, - ні, я повинна виконати свою частину договору, там де в кінці щастя.
- І що, ти впевнена, що воно у тому напрямку? – Хотілося лягти та лежати в той бік, а не брати участь, якщо чесно.
- Я тобі навіть більше скажу, - несподівано фея підморгнула, - і моє, і ось їх, - вона вказала на сестричок, - теж з того боку.
Це було настільки дивним, що я змирилася та почимчикувала у вказаному напряму.
І в момент, коли стіна, в якій була прорубана вузька оглядова щілина, біля якої ми застигли, розглядаючи те, що відбувається в храмі копиторогих, похитнулася від нашої харизми, та розсипалася на камінчики, я однозначно вирішила, що фея втратила кваліфікацію, тому що щастям це все назвати аж ніяк не можна.
Те, що відбувалося у вирубаному скельному храмі, віддалено було схожим на жертвопринесення. Тому що гостям, тобто майбутнім академістам та супроводжуючим, виділили почесне місце у центрі. Ми дивилися на храм трохи зверху. З-під стелі, якщо сказати точніше, до якої не досягало світло, яке випромінювали кам'яні чаші. Воно було багряним і загалом натякало на те, що приємно цей захід не закінчиться.
Ми явно знаходилися над головою статуї, яка втілювала божество цих істот. Я вже бачила його наживо, і якщо Альваліс правий, і цьому світу загрожує явище бога, то мені не хотілося б опинитися перед його очима.
Я кусала губи, вдивляючись у жертв незрозумілого ритуалу, які нічого не підозрювали. Вони скупчилися перед кам'яною брилою, на якій стояли і лежали підношення богу. Здебільшого - убиті тварини, заколоті жерцем під піснеспіви пастви. Хоча на пісні це й не було схоже, скоріше на гул, що породжує в тілі незрозумілу вібрацію.
Не знаю, яким богам молилася Перла, вдивляючись у те, як над нашими одногрупниками починає тремтіти якесь марево, що повільно струмує в напрямку вушка голки, яка височіла над горою м'яса.
Вигулькнувша звідти істота була мені знайома, я б навіть сказала, що ми з нею дуже тісно познайомилися, коли вона мене перенесла до Скайріма.
Палантінус вигляд мав премилий, і саме тому наші одногрупниці заохали та засюсюкали.
Ну, а якій істоті не приємне замилування?
Так, ми, по суті, всіма чотирма грудними клітинами навалилися на стіну, сподіваючись розглянути, кого першого потягнуть у світ вулканів та поголовних демонів.
Співаки взяли верхню ноту, задня частина палантініуса, що ще не з'явилася з вушка голки, заіскрила, засяяла, підживлюючись від тих, хто в надії розглянути все до дрібних деталей підтягнувся до вівтаря впритул.
А далі сталося неймовірне.
Щілина між світами розширилася настільки, що Вищий демон, що тримався за хвіст палантініуса, вивалився в цей світ.
- Ага! – ще встиг він проревіти, швидше за все припускаючи закінчити це пафосним «а ось і я!», але не встиг.
Перемичка, що відокремлювала нас від храму не витримала гучного «ага», тріснула, і ми, які прилипли до щілини, одразу полетіли вниз. Пристойний камінь, що летів перед мовчазною мною, - фея категорично заборонила видавати звуки, тому летіли ми вниз виконуючи її пересторогу до останнього, - цілеспрямовано вибрав собі найнесподіванішу ціль. Влетів між рогами Поработителя світів, немов між рогами було намальовано мішень, не зрозуміло правда, якою саме фарбою. Чи це у моїй голові був лазерний приціл, хто його зна. 
Наступною в черзі неприємностей, що звалилися Вищому демону на голову, виявились я і моя харизма. І хай ваги в мені поменшало, але прискорення, з яким мене несло на шию демону, було не жартівливим, а тому бог, що гойднувся після несподіванки від прильоту каменюки, від мене вже не встояв. «Сіла на шию і лапки звісила», - ще встигла подумати я, вчепившись у роги злочинця, що розшукується в багатьох світах, принца демонів і божества для цілого народу. Він почав завалюватись у гору м'яса, так і не випустивши з кулака хвіст палантініуса.
Фея приземлилася на палантініуса, придавивши його ліктем, загрозливо матюкаючись кількома мовами відразу. Може вважала його поліглотом і щоб йому відразу дійшло, що ворушитися не треба?
Сестрички, ну, у них взагалі все добре склалося, вони ж гнучкі, спритні, мобільні, зрештою.
Головний служитель Вищого демона, не в змозі зняти з себе приставучу істоту, верещав, як різаний. Мабуть, захват у Твіггі був залізним, а зубами, якими вона вп'ялася в його вухо, прокусивши до крові, забезпечуючи додаткове зчеплення, можна було вироблену шкіру дірявити, а не якесь кволе вухо.
Піггі долетіла далі за всіх, обравши як об'єкт для приземлення бойовика, виділеного нам на охорону. Саме до нього в обійми і залетіла, смачно присмоктавшись до приголомшеного рятівника у невимушеному поцілунку.
- Хрясь, - таки впечатався мордою в м'ясо бог-демон.
- Це не те, що ви думаєте, - прорвався таки з мене голос практично в ідеальній тиші, яка встановилася в цей момент.
- Любаша! – проревіло зі знайомими інтонаціями від дверей, які відчинилися всередину храму так, ніби їх відчинили з ноги. - Я її значить скрізь шукаю, а вона на чужих мужиках їздить!
Я гикнула від необґрунтованості претензій, що звалилися на мене порядну, одночасно радіючи до кольок у п'ятах. «Прийшов, знайшов» - співала душа, - «ти ж мій рідний-коханий!»
Кільце на пальці у відповідь на моє божевілля від радості, спалахнуло червоним, кольнувши, здається до крові, і я ойкнула.
Тут же поруч опинився Альваліс, зірвав мене з шиї поваленого, притиснув до себе на секунду, і вручив бойовикам, що прибули з ним.
В'язали та крутили Вищого демона силами якогось спецназу, не інакше. Демон аж надто швидко прийшов до тями, а принесене бойовиками обладнання та накопичувачі аж надто спритно вимели з храму цивільних, після чого замкнули його, як форт Нокса.
І хоча до нас, яких відводили на безпечну відстань спеціальні люди, не долинало нічого, серце стискалося й нило. Скеля з храмом дрібно вібрувала, двоїлася, стаючи схожою на камертон, коли по ньому вдаряють молоточком. Під ложечкою смоктало, у животі крутило, а кільце на пальці пульсувало.
Перла, що так і не випустила з хватки палантініуса, що прикинувся килимком, тицьнула мене в бік ліктем.
- Не хвилюйся, Любашо, за прогнозом – все буде добре!
- Прогнози - справа ненадійна, - пробурмотіла я під ніс, якраз перед тим, як світ накрило непроглядною темрявою.