Частина 42. Несподівані союзники

Все своє усвідомлене життя я не морочилася з високими матеріями. Цінностями були ті предмети, які можна було відчути і скуштувати, так би мовити. Фантастичні книги, серіали та саги, проходили повз мене. І навіть класика, яку вивчали у школі, не надто зачепила юну душу.
Сидячи на крихітній залізничній платформі, яка неспішно котилася темним тунелем, прорубаним у товщі гори, я намагалася задушити в собі паростки клаустрофобії, і одночасно намагалася згадати історії про гномів.
Ліхтар горів тільки на паровозику, який досить спритно тяг наш невеликий состав. Хоча тяглова сила цього дивного механізму була не паровою, але я не могла зрозуміти, що саме примущує його не тільки їхати самому, а ще й тягти за собою декілька платформ.
«Добре, що нас не посадили на педалі, – думала я, обіймаючи себе руками. - З мене такий собі катамаранщик вийшов би».
"Як вийшов, так і зайшов би" - заворушилися думки під гнітом усвідомлення кількості породи над моєю бідною головою.
Поки ми ще не відійшли від дивних дверей, швидше навіть не відійшли, а не відповзли, зігнувшись буквою зю і перебираючи тремтячими ногами, я ще тішила себе надією.
Так, як я помилялася, думаючи однобоко і вузькоспрямовано. Я сміла сподіватися, що в цьому місці створено схованку контрабандистів-нелегальників. А не ось це все.
Потяг повільно, але чітко рухався у напрямі підземного міста гномів.
Відчувати себе Білосніжкою заважало відкриття, що від земних гномів ці істоти відрізняються воістину дивним зовнішнім виглядом. Приземкуваті, повсюдно волохаті, вузькоокі і підсліпуваті кротоподібні увальні, довели мене до легкого гикання, коли я побачила їх у невеликому і слабоосвітленому гроті. У шкіряних фартухах, чорних кілтах та білих касках.
Вони так оскалились, коли ми ввалилися до них, що дивність зовнішнього вигляду відійшла на задній план.
«Бабусю, а, бабусю, а навіщо тобі такі великі зуби?» - билися в голові думки, поки на нас із сестричками чи то шипіли, чи плювалися.
Задній план, тобто фея, вирвалася в перший ряд, скидаючи фейську личину, тим самим у напівтемній печері  в той же момент здалося, що вона телепортувалась, або виявилась.
Вона теж дуже майстерно на них пошипіла, поклацала зубами, допомагаючи клацаннями пальців, а потім погрозила кулаком.
Їй вклонилися практично в ноги. Відразу майнула думка, що фея – божество у цих дивних підгірних жителів.
Вони ворушили розкішними вусами, закочували вузькі очі під стелю, і синхронно свистіли, у мене навіть голова розболілася від їхнього свисту.
І ось тепер ми їдемо, їдемо, їдемо. Сподіваюся, що не в далекі краї, бо вузький тунель уже перемагає над моїм розумом, мене починає трясти.
Через деякий час, перебуваючи в легкому ступорі від подорожі, гномів та міста, в якому вони влаштувалися, я починаю розуміти, що служба Перли – і небезпечна, і важка. І це м'яко сказано.
Нам все ж таки розповіли урізану версію переселення народу. Так сталося, що королева цього товариства, чи скоріш у той момент роя, врятувала фею. Дала загубитися серед крилатих репродуктивних дорослих особин, чим накликала гнів від тих, хто в той час переслідував Перлу.
Істоти, які намагалися поневолити фею, дуже розсердилися. Так, що на планеті, яка була рідною для цього народу, зовсім не залишилося підземних жителів. І коли рій спробував приземлитися після творчого польоту, на них чекав сюрприз. Отруєна твердь відкидала тих, у кого обсипалися крила. Королева скористалася бажанням, яке їй подарувала фея за допомогу. Але оскільки саму фею саме в цей момент перекинули сюди, то якось так сталося, що переселення рою пройшло на нелегальних засадах – у баулі, який фея взяла з собою, як дипломатичний багаж.
Моя бурхлива фантазія тут же намалювала страшні картини проходження світової митниці, а фея розповідала про те, що в ці гори врятовані добиралися вже самі. Вона навіть і подумати не могла, що вони уподобають саме цю місцевість. Вже набагато пізніше, коли вона була в експедиції до копитрогих, зовсім випадково зіткнулася з одним із представників рою.
Ну, а далі, - думаю, що копитороги втратили частину власних секретів виключно через те, що за ними шпигунили ті, хто бачить крізь граніт.
- Є у них таємний тунель, - зиркнувши на двері, завішані плетеною з коріння циновкою, продовжувала розповідати фея. – І веде він у потрібному нам напрямку. Ми зможемо потрапити на захід, так би мовити, інкогніто. Подивитися, що там і як,
Фея замовкла, швидше за все розмірковуючи, навіщо нам це подивитися, якщо інших вступників позбавлятимуть магічної сили, або може катуватимуть, або вбиватимуть. Тут зовсім нічого не зрозуміло.
- Вони ж не воїни? - Задала я питання, яке крутилося на язиці, - відбити інших не допоможуть?
Фея хитнула головою, абсолютно однозначно кажучи «ні».
- Значить, ми будемо тільки дивитися? - Запитала Твіггі.
- Ви то вже точно, - підсумувала Перла, а мені чомусь здалося, що навряд чи її татко дочекається онуків від такої продуктивної на пригоди дочки.
- А зараз нас чекають на вечерю, - перевела вона клацання, що пролунало від дверей. - Об'їдатися запропонованим не рекомендую, але поклювати, як пташкам, обов'язково, а то образяться.
Мій мозок відмовлявся думати про їжу, постійно норовлячи впасти в паніку від того, що ми з ним глибоко під землею, сестрички, на мою думку зовсім не звертали на стіни уваги. Якщо в них вся цивілізація у печерах під землею, то вони взагалі у своїй стихії.
Але на королівському прийомі я їла кашеподібне щось, солодкувате на смак, і найбільше схоже на густий молочний кисіль, пам'ятаючи про те, що слід тримати обличчя і не коситися на величезну за мірками інших гномів матку королеву.
І саме те, що я добре їла, зіграло нам на руку. Окрім звичайних робочих гномів нам виділили у супровід дюжину воїнів. Щелепи у цих істот були страшні, росту вони були навіть вищі за нас, і навіть крила у них були, складені за спинами. Вони якось дивно шаруділи.
- Плащі? - запитала я у Перли.
- Ні, крила.
Не хотілося думати, що цей супровід лише для феї. Виявилось, що королеву вразив мій апетит. А той, хто добре їсть, той завжди правий. Тому що тримаючи камінь у пазусі не зможеш з'їсти навіть ложку цього варева, замішаного на слині королеви.
Добре, що я дізналася про ці нюанси глибоко на шляху до точки Х, і то гикала хвилин двадцять, вражена мінливістю хлібосольної натури підземних жителів.
Загалом до місця проживання копитрогих ми прибули тоді, коли в їхньому храмі розгорталося найцікавіше дійство. І ніщо не віщувало зрив планів. Ні наших, ні ваших, як то кажуть.